Поміж відомих польських поетів, пов’язаних із нашою землею, чільне місце належить Володимиру Висоцькому — «останньому польському лірнику з України». Та творчість цього непересічного представника позитивістського періоду літератури й досі недостатньо вивчена та недоступна широкому загалу і в Польщі, і на його малій батьківщині, якою видатний поляк вважав Україну. Він також відомий як талановитий київський фотограф, котрий увічнив на світлинах українську еліту другої половини ХІХ століття.

Володимир (Влодзімєж) Вікентійович Висоцький народився 1846-го у селі Романові Луцького повіту (нині Рожищенського району Волинської області). Шкільні роки провів у Житомирі, а в Києві поет працював останні 20 літ життя. За активну участь у повстанні 1863-го потрапив до в’язниці. Пізніше писав у листі до Елізи Ожешко:
«...Я себе скомпрометував — мене випустили з в’язниці, але одночасно відрахували зі школи, позбавивши права вступу до будь-якого іншого навчального закладу на території імперії. Син убогої, змученої хворобами вдови, що боролася з нуждою лише власноручною працею, я не мав ані засобів, ані можливостей виїхати за кордон чи отримувати освіту вдома, хоча бажання і здібностей до науки завжди мені вистачало, а у гімназії я був одним з кращих».
Наступні десять літ Висоцький пробував себе у різних сферах. Оселившись у Києві, 1873 року відкрив фотоательє на розі Хрещатика і Лютеранської, яке невдовзі стало популярним і прибутковим.
У 1882-му був нагороджений великою срібною медаллю на Всеросійській виставці у Москві, згодом отримав титули «Придворного фотографа Її Імператорської Високості Великої Княгині Олександри Петрівни» та «Фотографа Київського університету св. Володимира». Тоді ж обіймав і посаду віце-президента Київського відділення Імператорського російського технічного товариства.
Він зробив фотопортрет юної Лесі Українки в народному вбранні та її дядька Михайла Драгоманова, сімейне фото Івана Франка з Ольгою Хоружинською; а ще фото українського мистецтвознавця Данила Щербаківського, вченого Володимира Антоновича, архітектора Андрія Крауса, першого українського представника в Київській міській думі Івана Щитківського та численні знімки київських споруд, репродукції яких і нині часто публікуються.
У середині 1880-х років Висоцький був пов’язаний з групою польських українофілів, які прагнули співпрацювати з українцями. Він взявся за реалізацію давньої мети — відродження польської літератури на території східних кресів:
«...Коли русини (українці) почали активно крутитися біля моїх видавництв, я поставив собі сміливу мету пробудження такого ж бажання у середовищі поляків, що проживають у Києві. Більше двадцяти років минало від останньої друкованої тут польської книги... і я вирішив, що обов’язково раз на рік, хоча б маленький твір, на який у мене вистачить часу і сил, видавати у Києві».
Саме це й робив. У 1884-му побачили світ «Зачарована сльоза, Балада», «Нові Дзяди, Поетичний жарт», ще через рік опублікована поема «Ліс», 1891-го — поема «Оксана». Менші за формою ліричні й сатиричні твори окремою книжкою вийшли 1894 року.
Хоча наприкінці ХІХ століття коло поширення книжок залишалося досить вузьким, а на повторне видання могли розраховувати тільки найвідоміші, ранні твори Висоцького видавалися по кілька разів: сатирична поема «Усі за одного» — чотири рази, «Нові Дзяди» і «Ляшка» — тричі. Знаковий критик доби позитивізму Пйотр Хмельовський писав про поета прихильно, хоч і підкреслював певну недбалість мови. За те саме докоряв Висоцькому й Іван Франко: «...невеликий, але свіжий і енергійний талан... мова не зовсім чиста».
Зрештою, причина невиробленого стилю була буденна: Висоцький просто не мав часу. Бо керував великим фотоательє. Сам писав до Елізи Ожешко: «... тільки тепер, з десятої, одинадцятої години вечора можу віддатися книгам та писанню — годин цих завжди чекаю з нетерпінням».
Листування його з Елізою Ожешко вельми цікаве. Бо на так званих землях забраних наприкінці ХІХ століття Висоцький та Ожешко залишилися єдиними, хто, попри нещадну русифікаторську політику уряду, писали польською мовою. Для обох листування було підтримкою духу та заохоченням до подальшої творчості. Письменниця, яку Висоцький бачив один раз у житті, була головним адресатом та слухачем його літературних сповідей. Сама ж писала про нього: «Це один з наймиліших та найближчих мені однодумців. ...Також це одна з найкращих та найчистіших душ, що є на світі».
Леся Українка вважала Висоцького визначним поетом свого часу, зазначила, що у його творчості звучать останні відголоски нот, притаманних традиції «української школи романтизму».
Він добре знав твори Шевченка (ставив його «в авангарді європейських поетів»), цінував талант Куліша, Нечуя-Левицького, Франка, Старицького. Писав у листі до Елізи Ожешко:
«Мова русинська (українська) переслідується ще більше, ніж польська, незважаючи на це, література їхня наскрізь демократична — зрештою, інакше й бути не могло у суспільстві, в якому шляхетський елемент майже відсутній і яке веде багатовікову боротьбу з прибулою шляхтою».
За поглядами він був позитивіст, тобто бачив себе передусім у ролі служителя потребам суспільства, а свою творчість — як спосіб донести до читачів їхні суспільні та патріотичні обов’язки. З огляду на це, його твори, а особливо сатиричні, насичені гострою критикою та дидактизмом. Він змальовував найбільш актуальні події, явища: роль і місце дворянства в економічному житті суспільства, проблему євреїв, емансипацію жінок, ідею «слов’янської солідарності».
У своїй поезії Висоцький закликав польську шляхту до відповідальності перед суспільством і своєю землею, бо це патріотичний обов’язок дворянства, а у праці на цій землі — сенс його життя. Натхненний гаслом «органічної праці», він стверджував, що кожна чесна людина, оброблюючи свою землю, працює безпосередньо на користь усього суспільства.
Дивлячись на суспільство через призму власної ідеології як на один організм, у якому кожна клітина виконує свою функцію, Висоцький не міг оминути ролі жінок у тогочасному суспільстві. Гаряче виступав за емансипацію. З симпатією малював образи простих дівчат. Прихильність до «простачок» мала своє підґрунтя. Взірцем жінки для Висоцького завжди була його мати. Це вона після смерті чоловіка працювала, щоб визволити трирічного сина з матеріальних та інтелектуальних злиднів, дати йому шанс на інше життя. «Шанування тій героїні!» — написав Висоцький в одному з листів.
Торкаючись взаємин поляків та українців в історії, він зупиняється не на страхітливих часах братовбивчих війн, а на періоді, коли між поляками та козаками ще не дійшло до кривавого конфлікту, як-от у поемі «Ляшка», де є жаль за втраченим минулим. У прелюдії до поеми сивовусий дід Дніпро каже:
Зникло все. Жалі безсилі!
Не вернуть вже, що минуло.

Утім, сама поема показує необхідність об’єднання українців з поляками.
Тема спільного україно-польського минулого порушена автором і у вірші «Ніч у степу», лейтмотивом якого є взаємне прощення обох народів за кривди, завдані в період братовбивчих війн:
— Дай їм, Боже! Дай, благаю,
Вічний мир нехай надійде
Тим, що полягли в цім краї,
В братовбивчих лютих війнах!
Обопільні пробач провини,
Мир насиллю дай сьогодні,
Мир синам всім України
Від Умані аж до Кодні!

Уперше українською мовою вірш Висоцького «Українська мелодія» 1887 року переклав Володимир Александров, переклад І. Конопацького «Прелюдії» до «Ляшки» надрукований разом із коротким «Словом» про її автора у львівському «Руслані» 1912-го № 268, а серед рукописів О. Олеся зберігся його переклад фрагментів поеми «Ляшка». Твір В. Висоцького «Україно, Україно, Божа ти дитино!», написаний у 1875 р., поклав на музику видатний польсько-український композитор Владислав Заремба (1833—1902). Особистісний зв’язок В. Висоцького з Україною отримав найбільше вираження саме в цій пісні:
Україно, Україно,
Ти Божа дитино!
Твої кургани цвітом грають,
У золоті лани сіяють,
Медами ріки плинуть.

....................................
Всіма барвами прикрашу
Україну нашу,
За об’єднаним столом
Поєднаємось разом,
Вип’єм спільну чашу!

Останні роки життя поета були позначені гіркими втратами близьких йому людей. Смерть матері, молодшого брата, хвороба дружини та негаразди з власним здоров’ям довели Висоцького майже до божевілля. Лікарі наполягали на повному спокої, уникненні розумової праці, навіть читання, але це тільки поглибило депресію.
Відчуваючи близький кінець, поет упорядкував та віддав до друку останню свою збірку «Сатири та байки», наприкінці якої, мабуть, навмисно розмістив байку «Мавпи» — єдиний вірш, що ілюстрував тогочасний стан його душі. Твір є своєрідним підсумком усієї творчості Висоцького, показує усвідомлення автора, що його юнацька довіра до знань, освіти була перебільшенням, а віра у моральний прогрес, у можливість зміни суспільної свідомості виявилася примарною:
Коли дивлюсь на людськість 
у нинішній добі,
Підлу, дику, яку ідеалів лишили...
Страх якийсь огорта, й задаю собі
Запитання: «Чи хвостів нам, бува, 
не пришили?..»

Помер поет 11 серпня 1894 року. Похований на польській ділянці Байкового кладовища в Києві, поруч із матір’ю, на плиті якої вибито його філософську епітафію. Ось одна строфа з неї:
Пробач мені, Боже, зізнатися мушу:
Моління свої я на двох розділяю,
Втім, матері дяку свою посилаю —
Дала вона серце, Ти ж дав мені душу.

 

 

Фірмовий знак київського фотоательє Володимира Висоцького.