До 110-річчя
Івана Багряного
Іван Багряний (Лозов’ягін) народився 2 жовтня 1906 року в селищі Охтирка (нині Сумської області) в сім’ї муляра. Мати — з селянської родини села Куземин Зіньковського повіту, що на Полтавщині. Дитячі роки Івана пройшли саме там, на березі річки Грунь. То був жорстокий час. Десятилітній Іван бачив, як чекісти вбили його 92-річного діда й дядька Івана. Другий дядько загинув на Соловках. Згодом Багряний писав: «Моє відношення до більшовизму та більшовицького (окупаційного для України) режиму визначилося досить рано».
Писати вірші почав ще школярем. З 1920-го навчався слюсарної справи в Охтирській технічній школі, яку не закінчив, бо перейшов до Краснопільської художньо-керамічної школи. Тут опанував малярство та гончарну справу, заснував шкільний журнал «До світла». Школу закрили, і з 1922 року починається трудова діяльність Івана. Він працює замполітом цукроварні, політінспектором Охтирської міліції, вчителем малювання в колонії безпритульних дітей і сиріт. 1925-го працює в Кам’янці-Подільському ілюстратором в газеті «Червоний кордон». У своїх тодішніх віршах він щиро оспівував соціалістичне будівництво. Згодом ентузіазм молодого поета згасає, він виходить із комсомолу і повертається до Охтирки. 1926 року вступає до Київського художнього інституту. Тоді ж почав друкуватися в журналі «Глобус», де вперше з’явилися його вірші під псевдо І. Багряний. Зовсім по-іншому тепер звучать його твори:
Оскома від лицарів,
оскома від фраз,
Оскома від буйного
патріотизму.
І хочеться нагло крикнуть
не раз,
...Стійте, обманщики,
мавпи й папуги!
...Мо’б, ви нарешті брехать
перестали?!
Критик Г. Костюк писав: «Прийшов Багряний юнаком у літературу, як до себе додому... З перших днів почував себе вільно й непримушено в поезії — сковано і важко в суспільстві. Це тому, що ненавидів рабство і рабську психологію. Це тому, що любив свободу слова і свободу людини, що вимріяв свою націю вільною, а побачив її піввасальною, що ненавидів усякий батіг, а батіг став богом того часу».
Він, здавалося, нічого не боявся. Розвінчував поетів, які вихваляли радянську владу і за ордени продавали національну честь: «Поети — євнухи у наш двадцятий вік, / От через те я у такій опалі, / Що я найперше — просто чоловік, / Того і серце в них моє на палі». І ще: «...Не іменуй мене поетом, бо поети нині — це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати... Я хочу бути тільки людиною...»
Такий поет не міг довго лишатись на волі. 1932 року Багряного арештували за «політичний самостійницький ухил в літературі» і засудили. Він пройшов через далекосхідні табори. Цей досвід відбито в його романі «Сад Гетсиманський». Каральні органи переслідували письменника аж до початку Другої світової війни. 1945-го він емігрував на Захід. Його вдача не змінилась — Багряний на все мав власну думку. В одній зі статей кінця 1940-х писав, що біля керма майбутньої самостійної України стануть не емігранти, а колишні комсомольці та комуністи. Еміграція дуже обурилась. Але 1991 року передбачення Багряного справдилися. Він до того не дожив — помер у Німеччині 1963-го.
Полтава.
