Зустрілись днями з Костянтином Івановичем, розговорились. Мовляв, ювілей же, варто б щось про «славний трудовий шлях» погомоніти. «Та хай йому — тому шляхові! — розсміявся співрозмовник. — Так, щось, здається, створив, чогось досяг, когось виховав (адже, мабуть, знаєш, з якої газети кращі журналістські сили Запоріжжя вийшли?). А ще з кимось боровся, і це без жодного пафосу — не за орден, а за Україну і за Хортицю. Був за це битий, і не раз. Втім вставав і рухався далі. І збираюся так робити, поки вистачить сил»...
— Коли читачеві «Голосу України» буде цікава моя персона, то давай я ось про що розповім, — усміхається Кость Іванович. — Про те, як я став українцем. Ні, з діда-прадіда я саме українець, хоча виріс у добряче зрусифікованому селі, де українською хіба що співали та передавали якісь сімейні перекази. Далі — російська школа, російська філологія у Запорізькому педінституті. І журналістика теж російською! А коли почав писати новели та оповідання, потрапив на літературний семінар у Москві. І там вже покійний нині Валентин Распутін (тоді — літературний метр союзного рівня) спитав: «Хто тут Сушко? Підійди до мене у перерві...»
Підійшов. Він каже: щось у твоїх оповідках є, втім ти не росіянин, і ПИШИ РІДНОЮ МОВОЮ. Спробував писати українською, і все пішло як по нотах. Спочатку друкувався під псевдонімами, а потім відкрився колегам. І вже один із тутешніх метрів відбив охоту до письма: «у тебе мова не українська, а переклад з російської». Я закинув письменство на довгі роки, аж поки доля вкотре не вдарила...
А сталося все вже після директорства в Національному заповіднику. Після цього написав низку художніх, пізнавальних, публіцистичних книжок, присвячених Хортиці. Пишу і розмовляю українською і вже ніхто не дорікає моєму «перекладу з російської»...
Надзвичайно важливий фактор мого життя — той заповітний острів. Уперше побував на Хортиці дев’ятилітнім, у 1955 році. Бо на все життя закарбувалися в пам’яті розповіді діда — матроса-«потьомкінця», який не прижився не лише за царизму, а й за радянської влади. Мав гострий язик, а цього сільське начальство не любило. Все йшло до арешту і заслання разом з «куркулями». Спасибі добрим людям — попередили. Завантажив дід все сімейство в «дуб» (човен) і рушив вгору по Дніпру до Запоріжжя. На шосту добу пристали до Хортиці. Дід став на коліна і поцілував землю, а з ним і всі його домочадці. І того разу вижили на Хортиці, і трохи пізніше — вже під час Голодомору...
Отже, для мене Хортиця — не просто місце відпочинку чи екскурсій, а й щось таке, що вимагає захисту і допомоги. Нагадаю, що то були за часи. Партійне керівництво, не ховаючись, при мені, так оцінило природоохоронну діяльність активістів на Хортиці: «Ради каких-то кабанов и косуль, птичек и цветочков осложняем людям жизнь...».
І тут (спасибі рідному обкому!) — мене вигнали із «Комсомольця Запоріжжя». Пішов у багатотиражку «Дніпробуду». А там вільний графік: роби газету і займайся своїми справами. Від 1981 року ті справи були такими: Хортиця, Хортиця і Хортиця. Роздобув порожню кобуру від пістолета, ремінь, посвідчення природоохоронного інспектора. Не раз обійшов всі хортицькі стежки без жодної зарплати. З фоторушниці «вполював» сотні портретів лисиць, косуль, кабанів, птахів. А ще трохи лякав своєю присутністю браконьєрів, зупиняв любителів багать тощо.
І, мабуть, Хортиця мені віддячувала і берегла! Бо порожня кобура серед лісу навіть у радянські часи не могла врятувати проти вісьмох п’яних чоловіків. Та вепр за п’ять кроків — теж мало щастя. Якось провалився у плавнях під лід. А таки доплив до берега...
Два з половиною роки працював гендиректором «Хортиці». Здійснив і розпочав кілька ініціатив, аби острів відповідав статусу Національного заповідника. Пригадується візит до Запоріжжя колишнього посла США Вільяма Тейлора. Він поламав усю програму перебування, провів на створеному нами «Скіфському стані» майже дві години.
А потім я сказав «зась!» прихватизаторам і просто непорядним мстивим людям. Це закінчилося звільненням і мало не шестирічною судовою епопеєю. Уявіть: я влаштував перенесення — в присутності журналістів, голів сільрад і заступників голів РДА — кам’яних половецьких баб із сіл до найбільшого в Україні лапідарію (зібрання кам’яних виробів) на Хортиці. Це кваліфікували мало не як розорення могил! А огорожа вздовж дороги, яка захищала заповідний степ від автівок кам’яними брилами, до того ж зведена будівельною організацією за проектом і з усіма дозволами, була кваліфікована як перевищення кошторису. І — лише з боку гендиректора... Коли вже усі суди були виграні, раптом з’ясувалося, що завдані будівництвом тієї ж огорожі «збитки» доведеться покривати саме Сушкові — 20 відсотками від пенсії... Щоб не смикався, — з усмішкою зітхає Кость Іванович...
Отака історія невгамовного чоловіка на прізвище Сушко, якому сьогодні виповнюється сімдесят. Тож хай він буде здоровий. А всього іншого ще доб’ється сам...
Довідка
Костянтин Сушко народився 5 жовтня 1946 року в селі Бабине, Верхньорогачицького району Херсонської області. Прозаїк, журналіст, член двох творчих спілок — письменників і журналістів. Лауреат премії імені І. Франка. В журналістиці із 1972 року. Друкувався —від багатотиражки «Дніпробуду» до журналів «Вітчизна», «Україна» та «Вокруг света». Очолював низку запорізьких видань. Зокрема, редагував першу в Україні профспілкову газету «Вибір» (1989). Сім років був головним редактором газети «Запорозька січ». У 2005-2007 роках працював генеральним директором Національного заповідника «Хортиця». Саме Хортиці присвятив 10 своїх книжок. Остання — «Заворожений острів» щойно вийшла з друку.
