«Я виросла у родині військових, тому образ офіцера завжди мені імпонував. Тато займався науковою діяльністю, але не забував і про фізичну підготовку. Військова служба асоціювалася із добробутом — у нас була державна квартира, у якій мама створювала затишок, ми із братом були завжди доглянуті. Це вже потім я дізналася, що офіцер може виконувати завдання і бути по коліна у багнюці чи провести тривалий час в окопі. Моїми першими дитячими книгами були «Книга майбутніх командирів» і «Книга майбутніх адміралів». Ми читали їх замість казок на ніч», — розповідає прес-офіцер Повітряного командування «Захід» майор Ірина Баранова (на знімку).
— Однак коли ви були у старших класах, до військових вишів ще не брали на навчання дівчат...
— Так, і я тоді мріяла вийти заміж за військового. Проте мені пощастило: Харківський військовий університет відкрив набір дівчат на технічну спеціальність. І я вже не бачила для себе іншої долі. Навчання давалося мені легко, я була відмінницею.
— Як із рідного Харкова ви потрапили до Криму?
— Ми з чоловіком потрапили до Криму ще курсантами, на стажування. Потім у ту саму частину — Севастопольський зенітно-ракетний полк — приїхали лейтенантами. І 14 років, до подій весни 2014-го, ми провели на півострові.
На 13-му році спільного життя нас із Олегом почав з’їдати побут. Таке буває із багатьма родинами. І нас заново поєднав навесні вихід з Криму, коли ми мовчки одночасно почали збирати речі. Мій чоловік — кримчанин, чимало наших знайомих радісно зустрічали окупантів, вигукуючи «Ура!». Та Олег дуже принциповий і патріот, адже він командував дивізіоном на Фіоленті. Саме тим дивізіоном, де розстріляли зенітний ракетний комплекс С-300, пошкодили техніку. Стріляли тоді, коли там перебували люди. Однак, слава Богові, всі залишилися живі. Командир Олега був зрадником, і багато наказів до особового складу не доходили. Лише певні — просіяні чи «здати зброю під спільну охорону із російськими військовими». У разі критичної небезпеки у дивізіоні для оборони було надто мало людей.
— Російська агресія й окупація Криму не лише наробили дуже багато лиха у масштабах держави, а й поламали долі сотень родин....
— І це також торкнулося нас. Мама мого чоловіка досі не спілкується з нами, хіба дуже рідко. Я не тримаю зла на тих, хто радісно підтримав «зелених чоловічків» і чекав, коли прийде Росія. У мене було лише велике нерозуміння того, як люди можуть так легко і швидко божеволіти й піддаватися путінофілії. Адже раніше все було гаразд, жодних непорозумінь. У Криму ми мали багато друзів, знайомих. Разом проводили вихідні, свята. І раптом чимало близьких, не кажучи про родичів з боку чоловіка, почали повторювати те, що їм кажуть з телевізора, не задумуючись про зміст інформації.
Одного разу телефонує подруга і питає, мовляв, чому ти плачеш? Розповідаю, що у дивізіоні, де перебуває Олег, техніку розстріляли. «Та що ти кажеш! Навіщо віриш тим повідомленням? Такого не може бути!» — переконує мене. І тут я усвідомила: все життя перевернулося. Не стало частини того, чим я жила півтора десятка років. Нашу донечку Марину дорогою додому однокласники закидали камінням, бо вона посперечалася із вчителькою географії. «Педагог» на уроках розповідала в ейфорії, що перед тим фейковим референдумом носила «козачкам» пиріжки і що у захваті від наближення Росії, а в Україні, мовляв, одні фашисти. Маринка піднялася і спитала: «Навіщо ви кажете неправду? Це не так! Мої батьки — українські військові, бабуся і дідусь на материковій Україні — не фашисти!». А вчителька кинула так: «Ти що, бандерівка?». Тоді Марина йшла додому сама, з нею ніхто більше не товаришував.
— Чи знали ви, де опинитеся, коли зібрали речі й вирушили в дорогу?
— У нас тоді не було нічого — я взяла лише необхідні речі для сина, якому виповнився рік, документи, деякий одяг. Недоброзичливці тоді залякували, що в Україні нас судитимуть, мовляв, куди ви їдете... Та ми на таке не зважали, хоча, де будемо завтра, ще не знали. За допомогою нашого керівника, генерал-майора Струцінського, тих, хто залишився вірним присязі й мав маленьких дітей, направили до Львова. У місті Лева нас зустріли. Допомагали усі — волонтери, пересічні громадяни. Після скляних очей, які я бачила у знайомих та випадкових перехожих у Криму, тут ми відчули доброзичливе ставлення, розуміння, єдність. І подумала тоді, що ще не все втрачено. З’явилася надія, повернулася віра в людей. Спочатку мій чоловік переживав, як у Львові сприймуть його російську мову. Згодом побачив, що у Львові усіх приймають із позитивом, зважають на те, яка ти є людина, а не якою мовою розмовляєш. І це мотивувало його більше спілкуватися українською, практикуватися, і нині Олег досить добре розмовляє українською. Я ним пишаюся! І дітки тут опинилися у гарному оточенні.
— Зі Львова, де ви несли службу прес-офіцера ПвК «Захід», у серпні 2016 року ви поїхали на схід виконувати нове завдання — працювати речником АТО...
— Коли мені зателефонували і запропонували бути речником АТО, то я спочатку здивувалася. Адже за фахом я не журналіст, схожого досвіду роботи не мала. Однак це свідчило про значну довіру, яку потрібно було виправдати. Робота дуже відповідальна і стресова. Телефон дзвонив постійно. Колись порахувала, що одного дня до обіду прийняла 36 дзвінків від ЗМІ. Постійний брак сну. Будь-якої миті могли зателефонувати журналісти по оновлену інформацію. І зранку, і вночі. Постійно треба було тримати тонус. Прокидалася о 4.30, а через півгодини уже опрацьовувала зведення. Я зрозуміла, що назад уже не повернуся такою, якою була раніше. Період, коли я працювала речником АТО, це неоціненний досвід, і я дуже вдячна керівникам за те, що вони довірили мені цю місію.
Львів.
Фото із особистого архіву майора Ірина Баранової.
