А чи жили ви досі...

Володимир ГАЛЬЧЕНКО.

19 жовтня 2016 261

Скажи но, читачу, як відчути дихання живої істоти? Що за запитання, скажете? Звичайно, треба прислухатися, приставивши вухо до тіла, та й усе стане ясно. А коли йдеться про рослину, дерево тощо? Свого часу відомий поет Павло Тичина написав: «Ви знаєте, як липа шелестить...» Тобто треба якось знати, а не бачити, чути той шелест.

Відомий поет Микола Махінчук виніс наведений тичинівський вислів в епіграф до першого вірша своєї нової збірки поезій «Незамулимі джерела», яка нещодавно побачила на світ в «Українському письменнику». Розпочавши вірш нериторичним запитанням «Ви бачили, як дихає земля?», автор далі конкретизує те, що він розуміє під диханням землі, пояснює, що він має на увазі, підказує, на що хотів би почути відповіді від читача. Бо далі запитує: «Ви бачили росу на спориші // Та відчували струм її босоніж..? // Ви чули те, як річка шелестить, // Купаючись вночі у верболозах..? // Ви бачили, як золотом ряхтить // Чумацький шлях, яким іде за Возом // Володар неба — Місяць повнолиций...», «Ви бачили, де райдуга в півнеба // Хова за лісом залишки дощу, // Як джміль бурчить, що в квітах мало меду, // Як пурхає тривожно птах-віщун? // Ви бачили повернення лелек, // І як вони прощаються із нами..?»

Засипавши читача отакими запитаннями, що немовби присоромлюють його, Микола Махінчук, щоб збудити в наших серцях відповідну струну та змусити ширше відкрити очі на довколишній світ, серйозно і гнівно закидає кожному із нас:

Час віднесе все нинішнє
в минуле,
В якому всі дива
при вас були.
Якщо ви їх не бачили
й не чули,
То ви на світі не жили.

Наступні поезії — це повчальне, пильне і чутливе бачення автора, як живе і дихає земля, його власні спостереження й відчуття природних рідкісних і неповторних явищ та див, які оточують нас, але не всі їх помічають. Він ніби закликає, особливо тих, хто днями не вилазить з авто, зупинитися і уважно поглянути довкола.

Ось лиш коротенькі рядки з кількох віршів цієї збірки: «З-за лісу виткалась ліниво // Одна хмаринка біло-голуба...», «За хмаркою хмара — небесна отара // Поважно мандрує на весь небозвід», «У диких танцях шаленіє вітер — // Завиває-стогне у дротах...», «Немає кращого у світі, // Аніж травневе буйноцвіття...», «Черленим золотом овитий, // Задумався осінній ліс, // Якому я законне мито // За цю красу ще не приніс...» Для нього «Весна в душі сильніша за природню». Або:

Нарешті сонце
розтопило хмари,
Веселістю умило
небозвід...
Яка ж краса!
Здається неземною
Вона у цю
благословенну мить,
Що виткалась
зимовою порою
І сотворила щось таке
зі мною,
Від чого юність в серці
жебонить.
Якось до Миколи Махінчука завітало сонце:
Сьогодні сонце встало
пораніше
І, приязно всміхнувшися
мені,
Заглянуло в блокнот —
що пишеш
У ці далеко не веселі
дні.

Далі автор пропонує читачеві вірші другого розділу, однойменного з назвою книжки — «Незамулимі джерела». В них — про любов і гнів, які у слові нуртують, про те, що він надбав і несе з доріг, про честь і зло, які зійшлися у двобої. І щиро зізнається читачеві: «Найсокровеннішим ділюся я з тобою, // Про що ні з ким раніш не розмовляв».

Один із перших творів цього розділу — триптих «Україні». Це чесне і відверте ставлення автора до Вітчизни. Він вважає за краще не присягатися їй у любові «на гарячих зборищах юрби», а висловлює бажання робити щось конкретне для неї: «Хай маленьку, та хорошу справу, // Що полине у широкий світ...»

Він просить пробачення в неньки-України за своє тихе «Ура», бо тримає свій голос у запасі. І вірить, що прийде той час, коли ми не ходитимемо манівцями, а оскільки майданний вогонь у серцях не погас, «він колись приведе нас до тями».

М. Махінчук вдивляється «в глибину цього буття, у корені всього людського роду», шкодує, що свобода для українців зорила вічно, «Та час од часу гасла ув імлі, знесилена в борні на браннім полі». І тепер, вважає він, наш поступ незворотний — боротьба «За честь і гідність, за щасливу днину, // Бо ми — народ, а не якась юрба...»

Чи не тому автор згадує, як ще школярем пристрасно читав зі сцени «Каменяра» і «словом лупав скалу», яке й тепер в його душі раює й «тягнеться до молота рука». Завершує цей розділ невеселим передбаченням:

У плині днів суєтних та
порожніх
Колись тривога
кожного пройме,
Що жити так не гоже
і не можна,
Бо молодість, як літо,
промайне.

Та застерігає, чи знайдеться у життєвому мішку кожного з нас зернятко: «Яке пробудить життєдайну силу // У колосі, що після нас зросте».

Історичними новелами, як сам автор назвав свої поетичні твори з розділу «Світлини зі скрині», переносить читача в події далеких, але таких близьких нам 1648-го, як козаки боролися за волю України, до 1654-го, коли в Переяславі було зроблено «доленосний — у майбутньому злоносний крок», через який потім шкодував Богдан. Заводить читача у події 1917—1918 років, коли, здавалося, мала б збутися віковічна мрія українського народу.

Запрошує у незабутній 1991-й. Бо: «Того року навіть лежні //Стали раптом незалежні» і всі очікували кращого життя. Скільки тоді було всяких кроків, «але жодного вперед», що й призвело до Майданів 2004 і 2013 років.
Утім, Микола Махінчук не освячує події, що відбулися на них, адже: «Виходить, що Майдан не всю роботу // Зробив на цій згорьованій землі, // Не зачинивши наглухо ворота // Для вигнаних із хати крадіїв». Тож:

Майдан умитий кров’ю
і сльозами,
Увінчаний героїв
образами,
Яких вже приютили
небеса,
Подумує про черговий
екзамен
Тим, хто себе в Мойсеї
записав.
Кому народ вручив
державні віжки,
Дав булаву і наказав:
веди!
На жаль, хода
червоною доріжкою
Розмила в їхніх душах
знак біди,
Тож знову маєм те,
що і донині —
Вродили рясно
нові гендлярі,
Отож Майдан
і мислить: хто в тім винен,
Що хмари заслоняють шлях зорі?

Не обійшов автор у своїй збірці поезій події у Криму і на Донбасі. Цій темі присвятив також окремий розділ «Коли в дім ввірвалася біда». І коли це сталося, він не може мовчати — треба криком кричати, і запевняє: « Не дамо! // Не дамо нашу волю скорити, // Якщо станем за неї плечем до плеча!» Водночас висловлює сподівання: «Ми боремося, але й надію маєм // На твердість європейського плеча».

У наступному розділі книжки «Наболіло» Микола Махінчук з гіркотою констатує, що йому особисто болить. Те, що біда за бідою важкою ходою нахабно прямують на його і нашу землю. Що приходить весна, а радості немає. Коли зима сніжить, а на душі моква. І, продовжуючи розмовляти з читачем, розбурхує його душу, бентежить серце, делікатно запитуючи його:

Чи тобі не болить,
Що сьогодні породжує
розпач:
Ця зневіра в добро,
Ця хода стільки літ
навмання,
Всіх великих надій гори
клоччя
На шляху до щасливого
дня?

Болить, Миколо, переконаний, болить. А твоє поетичне слово полегшить, гадаю, ту образливу біль багатьом твоїм читачам. Бо вони у твоїх віршах знайдуть співчуття, розуміння. А це немало і важливо.

Однак в одному з віршів розділу «З книги життя» , мабуть, справедливо закидає і радить усім нам:

Бо ми чомусь податливі
до того
В умінні лиш любить,
а не карать,
Ту місію ми віддаємо
Богу,
Хоча самим робити
це пора.

Вірші цього розділу — це роздуми про наше життя-буття. Про те, чи вміємо ми і хочемо «дійти до крони й коренів рідні». Шкодує, що «дедалі рідше чути голоси віддалених життям найближчих друзів» і радіє: «Як добре коли нас десь хтось чекає», бо ті «зустрічі нам сили повертають...»

Думаю, добрими і повчальними для читачів будуть поради автора сину, який уже «придбав літа», але якого за батьківським порогом чекають не лише дива, а й пригоди. А тому застерігає його: «Перш ніж іти, добряче роздивись, // Куди й по що збираєшся рушати, // За чорт-зна чим ніколи не женись».

Свій внутрішній стан, жалкування за чимось невмисно скоєним, за щось сказане комусь чи зроблене не так, певні розчарування автор розкриває у завершальному розділі збірки «Мотив душевної струни». Шкодує, що рвуться зв’язки між людьми: «Дзвінків дедалі менше, // А стрічей за столом — і поготів» і що «Тепер душа так рідко відтає // У цім холоднім і непевнім часі». І підказує вже немолодим осудливо цінувати хвилини життя, не думати: «Ще встигнемо почате щось завершить...» Бо сонечко бере на захід крен...

Тож думайте, бо розтає той час, Який творець відвів для наших звершень

А сам автор ще нерідко пірнає «у той щасливий час, де горів у пристрастях-змаганнях, жар яких ще й досі не погас». І хай не гасне ще довго-довго!

На жаль, через брак газетного простору я маю завершувати переказ цікавої, доброзичливої, повчальної і розумної бесіди з Миколою Махінчуком на найрізноманітніші теми життя зі сторінок цієї книжки. Бесіду про душевне, суто особисте, людське і про велике і значне — долю України, про наш народ, який заслуговує на краще життя, проте і сам має прагнути його поліпшення. Поетична бесіда про складну героїчну і трагічну минувшину та недалекі дні невдалих пошуків власного шляху українського народу, про найважливіше, найболючіше, що мужньо і терпляче переживає український народ. Автор небайдужий до всього, чим живе він, бодай у всіх, навіть ліричних, віршах збірки досить відчутно і виразно простежується його активна громадянсько-патріотична позиція. У нього таке пильне бачення суспільних явищ і подій, як і «дихання землі»...

Насамкінець не можу не навести слова літератора Миколи Славинського з його післямови до книжки. Хоч і не з усіма згоден, особливо, що стосується «дитячості» у віршах автора, але все ж він дав чудову оцінку:

«Безперечно, Микола Махінчук — публіцист із відточеним раціональним мисленням, умінням робити вичерпні узагальнення й разючі висновки. Але ж який він — водночас — тонкий поет. Чутливий, по-дитячому беззахисний, мрійливий і по-дитячому відчайдушний, дерзновенний, вітролетний! І ліричні вірші його весняноокі, бентежні, наївні, сповнені сонця, блакиті й пахощів Київщини, де він народився».

На знімку: обкладинка книги.