У Національному музеї літератури України відбулися Вінграновські читання «До думи дума доруша», присвячені 80-літтю від дня народження Майстра слова. Колеги ділилися ліричними віршами та спогадами про поета, в якому уособлено все найкраще, найсвітліше і найдобріше, що вродилося на ниві красного письменства від початку шістдесятих років донині.
До цієї дати тут відкрили й виставку «Українське шестидесятництво», на якій представлені не лише книги Миколи Вінграновського з автографами, а і його рукописи, що зберігають святість і чистоту Духу. Ці високі моральні категорії завжди визначали і творчість поета. Завідуюча експозиційного відділу музею Оксана Деркач, відкриваючи поетичні читання, нагадала, як саме у цій залі, де нині зібралися друзі й шанувальники творчості автора «Атомних прелюдів» та неперевершеного історичного роману «Северин Наливайко», ще в середині 1990-х проходив літературний вечір на тему честі і сорому в українській літературі, у якому брали участь Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Оксана Забужко.
У спогадах сучасних письменників, видавців, літературознавців Тараса Федюка, Павла Вольвача, Івана Малковича, Григорія Штоня «незглибимий огром» — Микола Вінграновський постає не лише Особистістю, філософом, геніальною людиною, а й простим, іронічним, таким, що любив життя у всіх його вимірах.
Життя і Поезія були для Маестро одним цілим. Вірші, самі назви яких — «У синьому небі я висіяв ліс», «На рябому коні прилетіла весна» чи «Цю жінку я люблю. Така моя печаль», переносять читача у світ любові та добра. Микола Степанович писав, як дихав. Натхнення ніколи не залишало його. І неповторні рядки, як ці: «Ні! Цей народ із крові і землі Я не віддам нікому і нізащо!» чи «Друже, товариство моє чисте! В нас роботи з літа до зими», або ж «Відпахла липа білим цвітом злита, І з літа покотилася гроза», писалися у літаку, на риболовлі, на кухні. Тарас Федюк, тепер уже лауреат Шевченківської премії, пригадав, як якось, засидівшись допізна у Вінграновського, заночував у його квартирі. А вранці його розбудила друкарська машинка — «цок, цок, цок — одним пальцем», і голос Майстра: «Тарасе, ледащо, вставай, поки ти спав, я вже вірша написав». Іван Малкович, який слухав виступи Поета в свої студентські роки, каже, що Вінграновський був і залишається чи не єдиним, кому пасувала патетика. «У нього був потрясаючий голос, — каже поет і видавець. — І це приголомшувало. За мить ошелешення переростає в зачарування. Голос його поезії, його душі назавжди залишиться з нами».
Один із дослідників творчості Поета Тарас Салига у передмові до тритомника Миколи Вінграновського писав, що його творчість відмінна «...від приземленої побутової поезії багатьох інших віршувальників. Ніхто із сучасників не говорить сьогодні із такої духовної висоти, як він...» Особливе місце у цій творчості посідали вірші для дітей. «Приспало просо просеня», «Котик, котик, золотий животик», «Джмелі спросоння — буц! — лобами!» — ці рядки свідчать про особливий «чаросвіт» поета і його любов до усього земного. Вінграновський любив Рось, у нього є вірші, присвячені Дніпру, Десні, Сулі, Пслу. А поет Володимир Цибулько нагадав, що ще в 60-ті роки Вінграновський закликав рятувати малі річки. Бо умів бачити в малому велике й навпаки.
Майстра не стало у 2004-му, а його творчість визначила багато літературних доль. Як підкреслила виконавчий директор Благодійного фонду Миколи Вінграновського Зоя Голота, до ювілею Поета (народився 7 листопада 1936 року у Первомайську на Миколаївщині) проходять літературні читання у Будинку письменників України, столичному театрі «Сузір’я», на малій батьківщині. Там в одній із первомайських шкіл уже найближчими днями очікують десант київських поетів і письменників, котрі будуть разом із учнями читати вірші і говорити про Поета, який є і залишиться на віки.
На знімку: Вінграновські читання у Національному музеї літератури України. Біля мікрофона — актриса Галина Стефанова.
Фото Станіслава ЧЕРНІЯ.
