Професор НаУ «Острозька академія» письменник Петро Кралюк (на знімку) може змусити читача поглянути з незвичного ракурсу на відомі, неодноразово описані події. А може звернути увагу й на те, що історики описують скоромовкою, посилаючись на брак фактажу. Саме така нова робота Петра Кралюка в царині інтелектуальної белетристики — роман-біографія «Данило Острозький: образ, гаптований бісером».

 

 


«Темні віки» були і у волинській історії. Щоправда, припали вони не на раннє Середньовіччя, як європейські Dark ages, а на XІV—XV століття. Петро Кралюк в одному з ФБ-дописів осмислив цей період так:


«У період Середньовіччя Волинь належала до найбільш «книжних земель» Русі. Тут у ХІІІ ст. був написаний Волинський літопис (часто він у нас іменується Галицько-Волинським, хоча на Галичині не писався). Волинський князь Володимир Василькович сам переписує книги. Такого в інших землях не було. У ХVІ ст. на Волині — розквіт книжності. Тут уперше на руських землях з’являється авторська література. Зрозуміло, без великої книжної традиції такого не сталося б. Але чомусь із чотирнадцятого століття до нас не дійшло практично ніяких пам’яток, які б дали можливість реконструювати історію цієї землі. Хоча тоді Володимир, столиця Волині, не втрачає свого значення. Тут правлять руські князі. Вони навіть видають латинські грамоти. Так ось — у той час у Новгороді літописи пишуться, в Заліссі — пишуться, в Литві — пишуться, а на Волині — ні».


Проте відсутність літописання ще не означає, що нема історичних джерел з того періоду. Варто уміти їх шукати. А ще — прислухатись до підказок знаменних і пам’ятних місць, де доводиться бувати.


У лютому цього року на Шумщині відбувся фестиваль української книжності «На білому коні». Вручали Всеукраїнську премію імені Уласа Самчука. Але Петро Кралюк не так переймався свіжо отриманим лауреатством, як запасався матеріалом для нової книги. І попросив організаторів фестивалю заїхати в село Обич. Оглянув місце, де стояв давній монастир святого Миколи, поле, де за легендою відбулася битва волинських ратників із татарськими наїзниками...


І пообіцяв найближчим часом написати роман про ці місця.


Практика свідчить: «найближчий час» через різні причини може розтягуватися.


Проте вже влітку був готовий перший варіант тексту. До початку осені роман оформився остаточно. Саме вчасно, щоб потрапити у видавничий план серії «Ім’я на обкладинці», яку започаткувало тернопільське видавництво «Навчальна книга — Богдан». І кілька днів тому ошатний томик, прикрашений графікою Олега Кіналя в серійному обрамленні роботи Марії Лавренюк, побачив світ.


Автор використав іноземні джерела та місцеві легенди, праці археологів та нумізматів. Головний герой змалку опиняється у вирі п’ятдесятилітньої війни за спадщину Романовичів. У передмові автор зазначив: «...Та війна стала для Центрально-Східної Європи такою собі «точкою біфуркації», яка визначила історію цього регіону на віки вперед. У результаті цієї війни Польща відмовилася від польських земель Сілезії та Помор’я й почала здійснювати експансію на Схід — спочатку на Галичину, Волинь, а потім на інші українські землі. Ця війна посприяла остаточному оформленню Великого князівства Литовського, яке значно розширило свої кордони за рахунок Русі, власне нинішніх українських земель».

Формально руські князі програли ту війну. Волинські та галицькі землі втратили державну самостійність, опинилися під владою зажерливих і безпринципних сусідів. Проте Данило Острозький у другій половині життя знайшов оптимальний вихід із критичної ситуації. Замість продовжувати нерівну боротьбу з численними нападниками за цілу Руську державу, він почав розбудовувати елементи державності на підвладних йому землях південної Волині. Через два століття ця політика, продовжена нащадками, дасть блискучі результати. Князі Острозькі стануть некоронованими королями Русі, їхнє особисте військо за кількістю та оснащенням переважатиме королівські, а при княжому дворі процвітатимуть українська ученість та культура.


Власне, в романі Петра Кралюка «Данило Острозький: образ, гаптований бісером» на вершині могутності та розквіту князь Василь Костянтин Острозький повертається думкою до витоків і наказує одному із кращих своїх книжників Василеві Суразькому створити життєпис прародителя княжого роду. Добре обізнаний зі скарбами волинської книжності, Василь Суразький їде до Миколаївського монастиря в Обичі, бо в його архіві колись знайшов папери про те, що монастир цей заклав князь Данило Острозький. І починається захоплююче історичне розслідування. Не переказую його, щоб не красти в читачів задоволення самим простежити весь процес. Скажу лиш, що тут ретельно відтворена й систематизована історія Волині й Галичини періоду «темних віків». Доти ми мали про неї лиш розрізнені, не зрозумілі без перекладу, згадки латиною. Зі сторінок роману постає різнобарвна картина протистояння волинських князів загарбанням польського короля Казимира Третього і наскокам татар, хитросплетінь європейської дипломатії і буденних пристрастей, які часом плутали і рвали найдосконаліші дипломатичні павутини.


Петро Кралюк відновлює не тільки життєпис князя та історичне тло його епохи, а й принципи та прийоми роботи творців давньої української книжності.


Роман, власне, є осмислення спадщини, якого потребує кожен народ у поворотних, переломних точках власної історії. Читач разом з автором осмислює спадщину острозького культурного центру кінця шістнадцятого століття. Чільний діяч того осередку осмислює спадщину Данила Острозького. Та й сам князь вдумливо вдивляється у спадок по князях Романовичах, які правили за кілька століть до нього.


Саме це осмислення робить роман не тільки цікавою, а й пожиточною лектурою.


Сергій СИНЮК, письменник.


Шумськ Тернопільської області.


Фото з ресурсу «Острог.Інфо».