Великий друг України й один із кращих синів Росії Борис Нємцов якось сказав, що росіяни вільно дихатимуть тільки після того, як будуть вільні українці. Революція Гідності, третю річницю якої відзначаємо, показала усьому світу, що ми можемо віддати життя за свободу. Майдан став останньою й головною барикадою правди і нової епохи. Опорою гідності та справедливості, поваги та довіри. «Станція Майдан, кінцева» — для більшості киян три роки тому стала початком нового шляху. І вже тоді в багатьох росіян, які із трепетом і захопленням стежили за подіями в Україні, теж забилося вільне серце. В унісон із Майданом.
Сергій ІВАЩЕНКО (Новосибірськ, голова правління некомерційного культурно-просвітницького фонду «Спілка українців Сибіру», один з організаторів багатьохі акцій у День незалежності України і маршу миру в Новосибірську):
— Тут, у Сибіру, теж є патріоти України, які, незважаючи на переслідування і погрози, не зрадили свого українства. І хоча ми народилися не в Україні, але дух предків у нас сильний. Адже Україна там, де живе українець. Бо Україна — в нас і ми — в Україні.
У 2014 році я організував у Новосибірську заупокійну месу за Небесною Сотнею (загиблими українцям, які виступили проти корумпованого режиму Януковича). Меса проходила за греко-католицьким обрядом у Храмі Блаженних новомучениць сестер Олімпії і Лаврентії. Що дуже символічно, бо Олімпія Біда і Лаврентія Гарасимів, греко-католицькі черниці, потерпали за свої переконання, за християнську віру. Після меси я заявив: хоч ми далеко в Сибіру, але біль і страждання земляків в Україні ми приймаємо як свої. Україна повинна бути цілою і неподільною. Правителі приходять і відходять, а свята земля України залишається, і хоч би де українці жили, її горе — наше горе, її біль — наш біль.
Крим був і буде українським. А налагодити стосунки з московією в той час, як там править психоз імперського запаморочення на тлі тимчасових перемог, досягнутих віроломством і підступністю, де порушуються договори і удар у спину, — вважається подвигом.
Війна закінчиться тоді, коли найманцям-терористам припинять платити газпромівськими грошима.
Домовитися поки що неможливо. Поки суспільство в московії не протверезиться, зазнавши логічної поразки. Тільки тоді народ в московії почне думати. Ці поразки московія має зазнати не тільки на військовому, а й на політичному фронтах. Лише це протверезить росіян.
Той, хто під брехливими путінськими гаслами б’є в спину, прикриваючись братньою любов’ю, не гідний перемоги.
На боці українського народу — правда, а правду перемогти неможливо. Народ України довів усьому світу, що його боротьба за незалежність і територіальну цілісність Батьківщини має високодуховний сенс. Адже, захищаючи Батьківщину, українці захищають усе людське проти нових форм відродження фашизму. І тому народ України переможе.
Зобов’язаний перемогти. Адже на нас, українців, дивляться з небес предки.
Юрій ЖУКОВСЬКИЙ (письменник, поет, журналіст, сценарист, Москва):
— Чи знаєте ви українську ніч? О, ви не знаєте української ночі! Вона готувала свої чорні крила, вона уявляла їх білими, вона готова була їх розпростати. Але на Майдан прийшли люди. Вони не дали ночі накрити Україну.
Вони залишили на чорних крилах червоні краплі, наближаючи світанок. Вони злякали свою темну міль, яка відлетіла з України. Але тут прийшла довга, безнадійна російська ніч, криво осяяна червоними жирними свічками, з оскалом Майгеля крізь шипіння. Сподіваючись затримати назавжди, полуніч розтирали великим зеленим листям, напували кров’ю, змішували порошок виноградних кісточок із трояндовою гарячою олією пропаганди, чаклували курячою кісткою. Чорний кощавий профіль Майгеля силкувався стати Воландом або шаленим Йосипом, але нічні крила було підтято майданом. Замислені українські черешні пестив вітер. Верби скриплячою морзянкою відправляли сокровенне майбутньому. Українська ніч розгортала таємниці величезними чорними крилами із краплями світла й білою облямівкою. Краплі дзеркалили переливами нового.
Чи осягли ви українську ніч? Чи затрималися в заіржавілій російській полуночі, чаклували над змащенням трамвайних рейок? Ні, ви не знаєте сили й розмаху крил, що біліють, які тягнуть до світанку. Москва готується до всеохопної пожежі, Київ потопає в білих гордих струнких стовпчиках каштанів, холодна роса чуйної тиші української ночі леденить час, відправляючи кров у землю, з якої виростуть нові безбережні співаючі лози для небувалого винограду.
Чи знаєте ви українську ніч? О, ви не знаєте української ночі! Вглядіться в неї. Із середини неба дивиться заграва. Неосяжний небесний звід українського болю розширився, розсунувся ще неосяжніше. Горить і дихає земля. Повітря задушливе. Скриплять верби й гусениці танків, гуркоче грім, гуркочуть снаряди, токують і переривчасто скрекочуть кулі. Божественна ніч! Нерухомі ліси сповнені мороку, червона заграва підфарбовує небо, створюючи темні силуети вершників Небесної Сотні, нагадуючи про безтрепетну повітряну волю, що б’є пораненими крилами. Незаймані хащі черемшин і черешень полохливі, проти волі вони простягають коріння в джерельну холоднечу. Срібні тополі колишуть дивовижними дзеркалами, що розчиняють темну маслянисту рідоту телевізійного турботливого російського щастя. Шашки примарних козаків бряжчать несамовито дзвіночками на броні ворогів. Україна втомлено дивиться очницями стертих сіл, силкуючись зрозуміти, що відбувається. Стогін дніпровських дзвонів розноситься шелесткими крилами чайок, отрутні водорості полинової спадщини виділяють краплі крові, що зійшла. Крізь донецьку синь кричить поїзд Сосюри, цілуючи втомлені повіки України. Зоря Полин ослабляє свій спалах, поступаючись новоросійській зорі смерті. Біле село дрімає довгоочікуваним розпачливим перепочинком, напоєне нескінченністю розлитої вишні. За плетеним із лоз візерунком безодні горить смолоскип української сакури, сповнений чорнобривою любов’ю. Марічка виходить із крижаного гірського озера, омита, оновлена й щаслива. Нічний вітер ніжно торкається листя тополь, що шелестить таємницю пробудження України. Пісні замовкли. Все тихо. Незмінним теплом світяться ранкові вологі вікна.
Десь удалині, за межами України, запізніле вороняччя творить свою пізню вечерю з обвугленими стравами ідей і чашами із кров’ю. Тріскотня українських коників дряпає вічність. Звершиться крижана роса, яка очищає, змиває чорні сліди української ночі.
Елеонора КУСТОВА (Санкт-Петербург, бібліотекар):
— На нашому народі лежить дуже велика провина. До того ж усе почалося набагато раніше 2014 року. Більшовицька контрреволюція 1917 року принесла у світ вірус комунізму, що забрав більше життів, ніж усі смертельні хвороби за відомий нам відрізок історії. Комуністичних катів не було покарано, мільйони вбитих і замучених людей залишилися невідомщені. У СРСР-Росії так і не відбувся Нюрнберзький процес над комунізмом; ніхто з катів не зазнав покарання; НК—НКВС—КДБ не було заборонено.
Ця ракова пухлина, за словами Солженіцина, роз’їдає наше суспільство. Нам не соромно писати доноси одне на одного, не соромно бажати смерті іншим народам, не соромно захоплювати чужі території. Відбулась страшна моральна деградація цілої нації. Це діагноз, який треба визнати, щоб лікувати його.
Незважаючи на це, у нас є люди, в яких залишилися совість і біль за злочини нашої країни. І таких людей не так уже й мало. Це дає нам надію. Надію на зцілення і на те, що колись, нехай запізнілий, суд над комунізмом і всіма злочинами СРСР і його спадкоємців відбудеться. І після цього буде можливе відродження нормальних відносин з вами, дорогі українці, а також і з іншими народами.
А поки що... багато хто з нас дружить із вами в приватному порядку, над усіма бар’єрами, війнами, злочинами і кров’ю. Духовна близькість — це єдина справжня близькість між людьми, і їй не перешкодять жодні катастрофи й війни.
Слава Україні! Боріться далі за свою свободу! Удачі у всьому!
Тетяна ЛИТВИНОВА (Ставрополь, психолог ):
— Як у багатьох росіян, у мене є українське коріння. Коли я була маленька, дід Петро передплачував журнал «Перець». Мені чомусь багато років потім здавалося, що я в цьому журналі все розуміла. Тільки тепер, коли бачу в Інтернеті пости українською, розумію, що це інша мова і я її не знаю. Як багато росіян, я думала, що українська мова насправді — не мова, і українці — не окремий народ. Знаєте, мені шкода, що я так думала. Сподіваюся, що на Україну й український народ чекає успіх.
Шкода, що від мене не залежить — зупинити війну на Донбасі і принести вам мир. Дуже сподіваюся, що він все-таки скоро буде. І колись, коли зможете, — пробачте нас. Я розумію, що просто так таке не пробачають...
Підготувала Наталія ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
