Як завжди іронічний, Григорій Половинко не зрадив собі й у день свого ювілею:
— Оце приїхав, щоб на мене подивились і на власні очі побачили, що залишилось від Половинка після буремних років життя. Ювілей — зайвий привід привернути до себе увагу.
Цими днями луганському поету Григорію Половинку виповнилось 70 років, і він ризикнув перейти лінію розмежування, дістатись території, підконтрольної українській владі, і тут відзначити свій ювілей. Так сталося, що Половинко не зміг виїхати з Луганська у 2014-му через різні важливі обставини. А пізніше, коли така можливість з’явилась, він філософськи подумав: якщо вирвати старе коріння, то воно вже не прийметься на новому місці, а патріотом можна залишатись і у лігвищі ворога. Весь цей час без роботи не сидів, наскільки було можливо, займався просвітою. Зокрема, у Святотроїцькому кафедральному соборі Української православної церкви Київського патріархату створював музей козацтва, організував виставку своїх малюнків «Ще золотіти нашій булаві». Кожен тематичний напрям — козацький, побутовий та релігійний — представлено великою кількістю яскравих образів. Славне минуле козаків-запорожців змальоване соковитими, «живими» фарбами. Для багатьох луганчан, які лишились в окупації, ця виставка стала ковтком живого повітря.
Григорій Половинко — постать примітна, і те, що він, не криючись, живе в «ЛНР», керманичі фейкової «республіки» розцінювали як велике нахабство. Кілька разів до відомого поета приходили бойовики, цікавились, як та що, але не витримували сили логіки Григорія і йшли собі.
Мало назвати Григорія Половинка лише поетом. Це письменник, художник, журналіст, перекладач (з польської, білоруської, болгарської, російської, іспанської та інших мов), драматург. З дитинства він хотів бути професійним художником. Але так сталося, що у віці восьми років підірвався на міні, ще після минулої війни. Залишився живий, однак ушкоджена права рука відмовлялася повноцінно працювати. Для хлопця це було потрясінням, але водночас по-своєму вплинуло на формування його світогляду. Він почав писати вірші, а малювати навчився лівою рукою. Після школи намагався вступити до Харківського художнього училища, але там не ризикнули брати учня зі скаліченою рукою.
Це була перша така велика невдача, але вона не зламала юнака. Виручила любов до історії. За час навчання на історичному факультеті Луганського педінституту Григорія двічі виключали за «крамольні думки та пришитий націоналізм», але він таки здобув вищу освіту і отримав історичний фах. Козацькі думки, дух степу запали в його душу змалку, це стало головною темою його віршів «Половецький полин», «Підкови чужих коней», «Шлях на Чигирин», «Козацький марш». Своїм найкращим твором Григорій Половинко вважає вірш «Перун».
«Поезія — це молодість, а зрілість — це драматургія», — вважає Григорій, а тому у зрілі роки виявляє себе як драматург. Свого часу він як режисер-постановник очолював Кремінський народний театр, а в Сєверодонецьку започаткував міський шкільний театр «Клас». Але де б не працював, завжди досліджував тему українського козацтва, оскільки вважав, що вона достатньо не вивчена. Отак у 2009 році з’явилась п’єса «Мсьє Небаба, або Запорожець у Парижі», в основу якої покладено історичний факт — служба сотника Мартина Небаби при французькому дворі в 1646-му. Сьогодні цю п’єсу показують на сцені Запорізького облдрамтеатру.
Візією автора, своєрідним пророцтвом подій 2014 року в літературних колах називають драматичний твір «Свистунівська республіка», написаний ще 2012-го, напередодні відомих подій на Донбасі.
— Я не очікував, що абсурдність вигаданої Свистунівської республіки матиме багато спільних рис із сучасними і, на жаль, реальними «республіками» на Донбасі, — визнає сьогодні ювіляр. — Тут змальовується авантюра психічнохворих, які втекли з лікарні. Вони видали себе за високих урядовців та оголосили створення «республіки», знайшовши в селі Свистунівка простаків, котрі повірили їм. Те, що написав таку вбивчу, іронічну і пророцьку річ, я зрозумів лише через кілька літ.
Сьогодні Луганський обласний український драматичний театр збирається ставити цю виставу, а Григорій Григорович мріє й про те, щоб п’єсу побачили в Луганську. Сьогодні, звісно, це ризиковано. Але ж настане час?
Луганська область.
Фото надане автором.
