Жахливо, та коли мова заходить про різдвяні свята, ми часто опиняємося в координатах понять періоду... «холодної війни» та застарілого, як Баба-Яга, протистояння між «нами», «білими й пухнастими», ніби засніжена ялинка серед зимового лісу, та «ними», «поганими» католиками та протестантами.

Бо ж майже всі ми, навіть освічені, коли згадуємо про Святвечір 25 грудня, завчено вимовляємо словосполучення «католицьке Різдво» (на Правобережжі ще кажуть — «польське Різдво»), а Святий вечір 7 січня називаємо «православним Різдвом»...

Це вражає! Бо ж в епоху інформаційної революції та Його Величності Інтернету зовсім неважко з’ясувати, що таким чином ми описуємо зовсім не якісь «страшні» й непереборні конфесійні розбіжності, а всього лише ситуацію, коли... «все врут календари» (як іронічно писав письменник-дисидент Олександр Грибоєдов).

Адже в Європі, в тому числі — й у більшості країн, де сповідують православ’я, Різдво зустрічають за астрономічним календарем (так званим Григоріанським). І лише на «східних околицях» Старого Світу релігійні свята й досі відзначають за Юліанським календарем, який не встигає за астрономічним часом уже на цілих два тижні. Й винні у цьому не Бог і всі святі, а вже давно забуте релігійне протистояння та перша «холодна війна», закінчення якої датують падінням Берлінського муру в далекому тепер уже 1990 році. Коротко — про суть справи.

Знайомому нам календарю «дав життя» перший римський імператор Гай Юлій Цезар (100 р. до н. е. — 44 р. н. е.). Як твердять учені, й найперший Новий рік відзначили саме 1 січня десь у 40-х роках нашої ери (цей день розпочинав січневі календи, які відзначали з 1 по 15 януарія). Але астрономічні обчислення в часи Цезаря «кульгали», й на кінець XVІ ст. календар першого імператора відстав від природних явищ на цілий тиждень. І 4 жовтня 1582 р. Папа Римський Григорій XІІІ вводить новий, астрономічно точний календар, який на честь Папи й назвали Григоріанським, або — «новим стилем». Католицькі країни перейшли на нове, точне літочислення. Здавалося, немає для цього жодних перешкод і для інших держав...

Але тоді стояли часи, які видатний голландський історик Йоган Хейзінга назве «епохою культури війни», й середньовічна Європа вступала в період Варфоломіївської ночі жорстоких релігійних воєн, наймасштабнішою з яких стане Тридцятилітня (1618 — 1648). Протестанти лаятимуть католиків зневажливим слівцем «папісти», а ті протестантів — «сектантами», вірних Реформатської Церкви — «кальвіністами». а православних — «схизматиками» (розкольниками). Про толерантність і міжконфесійну терпимість лише мріяли.

Отож протестантські країни переходили на «новий стиль» неохоче й лише тоді, коли цього вимагав здоровий глузд. Протестантські землі Німеччини, Данія та Норвегія прийняли «папістський календар» лише в 1700 році. Англіканська церква змирилася з ним тільки в 1752 році! Наступного року — непоступливі Швеція та Фінляндія...

Цікава «календарна епопея» чекала на Україну.

Світське суспільство у нас жило за Григоріанським календарем ще з  1582 року, з часів короля Речі Посполитої Стефана Баторія (1576 — 1586). До речі, сусіднє Московське царство тоді вело літочислення «від сотворіння світу», й Новий рік там починався 1 вересня.

Із 1700 р. за вердиктом Петра І й у нас починає діяти сучасний календар. Але знову все — не так, як у людей. Хоча перехід на «новий стиль» декрет Петра пояснює тим, що треба жити за часом, у просторі якого живе «увесь християнський світ», насправді запроваджується... застарілий Юліанський календар, що відстає від астрономічного на 11 діб. Чому Петербург вибрав «старий стиль», від якого майже всі вже відмовилися, історики не пояснюють. Можливо, Петро все ж таки зважив на традиції православ’я, за канонами якого Великдень не можна відзначати до весняного сонцестояння (20—21 березня). Скоріше ж, Петро взяв за приклад або датування, яким користувалися німецькі протестантські громади, що жили на теренах Московського царства та в Україні, або ж тогочасну календарну систему Англії, де він побував за десять років до цього, — на Туманному Альбіоні ще півстоліття житимуть за «старим стилем».

Сьогодні всі ми переконані, що «новий стиль» у наші пенати прийшов тільки після календарного декрету Леніна (1918 р.). Насправді ж Григоріанський календар у нас запровадила Центральна Рада — на засіданні Малої Ради 12 лютого 1918 р., й день 16 лютого на всій території України відразу ж став 1 березня.

Але після перемоги більшовиків РПЦ ще довго перебувала в опозиції до нового режиму, керувалася старими релігійними канонами (від 1583 р.) й продовжила жити за календарем першого імператора... Риму.

До Другої світової війни більшу частину населення СРСР становило селянство, значна частина його новий режим сприймала скептично, й у нас надовго закріпився веселий святковий дуалізм: Новий рік зустрічали двічі — разом з «усім християнським світом» 1 січня, зате потім — ще й 14 січня, так званий «Старий Новий рік» (тобто, Новий рік за Юліанським календарем). «Старий Новий рік» залюбки відзначали й затяті атеїсти — адже багатьох хлібом не годуй, а дай привід зайвий раз добряче гульнути й «на законних підставах» напитися до положення риз.

Чому за 70 років радянської влади й РПЦ не перейшла на «новий стиль»? Вчені цю проблему ще достатньо не вивчили. Та, мабуть же, вся справа — у «залізній завісі», якою Кремль відгородив «одну шосту частину земної поверхні» від іншого світу. Розбіжності в релігійному календарі не могли не здаватися таким собі додатковим способом збереження та консервації політичної автаркії. Згадаймо хоча б такий факт. Попри атеїстичну пропаганду, радянське телебачення завжди транслювало телеконцерт «Голубой огонек» не тільки о першій ночі нового року, але й у ніч на 14 січня, коли Новий рік зустрічали за «старим стилем». Так, нехай опосередковано, але підтримуючи тезу про «непереборні ідеологічні розбіжності» між «імперіалізмом, що загниває», та «світом розвинутого соціалізму».

Згадаймо також, що Московський патріархат, на жаль, став чи не єдиною християнською конфесією, що не підтримала світовий екуменічний рух. У той час, коли Папу Римського — Івана Павла ІІ приймали з візитами миру навіть у мусульманських країнах, його перший приїзд в Україну в червні 2001 року та те, що Понтифіка офіційно приймав Президент Леонід Кучма, в МП сприйняли як жахливу «зраду», «відступництво» та ледве не якусь «бісівську акцію»... Що тут сказати? Мабуть, лише пригадати, що видатний українсько-російський філософ, киянин Микола Бердяєв писав, що з часів Петра І «РПЦ стала... міністерством віросповідання», «втратила свободу» й тільки те й робить, що виконує забаганки чергового політичного режиму.

Отже, за «старим стилем» наших релігійних свят ховається хитрий Янус політичного автаркізму й духу нетолерантності, від яких час уже давно й рішуче відмовитися. Та й, зрештою, щоб Ви подумали про чолов’ягу, який увесь 2016 рік жив, користуючись відривним календарем за 2010-й? Окрім того, варто розуміти й генезис Різдва.

Він міцно пов’язаний з поняттям нового року, точніше кажучи, — із символічним початком нового аграрного сезону, як його розуміли наші далекі пращури. Цей початок в індоєвропейських народів довго «гуляв», припадаючи то на один сезон року, то на інший. Так, античні греки початком року вважали день літнього сонцестояння, червень. Іранці (зокрема скіфи й сармати) та слов’янські племена — березень, день весняного сонцестояння. Але перемогла традиція «відкривати» новий аграрний сезон у день зимового сонцестояння, адже саме після 25 грудня «зима повертає на весну», день стає все довшим і довшим, і наші пращури вірили, що в цей час «народжується нове сонце».

Про християнізацію цього зимового свята першим і, мабуть, найкраще написав наш видатний вчений, письменник і громадський діяч Іван Франко — у блискучій роботі «До історії українського вертепу в XVІІ столітті» (див.: Повне зібрання творів, том 36).

— Наші Євангелія не подають дати народження Ісуса, — розповідав Іван Якович. — У перших віках християнської церкви не було, зрештою, звичаю обходити пам’ять тілесного вродження святих; при мучениках обходжено пам’ять їх смерті, й се називалося natalіtіa, вродини — для нового, небесного життя...

Але в ІV ст. спалахнули гострі теологічні дискусії, в яких перемогла римська доктрина, що твердила: «в Ісусі від самого початку були злучені природа Божеська і людська». В умовах цієї догми дата народження Ісуса набрала дуже великої значення. «І в 354 р. Папа Римський Ліберій уперше встановив святкування Різдва Ісусового на 25 грудня, — пише Франко, — себто, на астрономічний початок року». Нове свято поширювалося повільно. У Константинополі його вперше відзначали в 379 р., в Кападокії — в 382... І лише в 506 р. на християнському соборі його офіційно визнають як велике церковне свято. З того ж року воно стає державним святом усієї Римської імперії, в тому числі — й українського Правобережжя, що входило тоді в орбіту впливу блискучого Pax Romana.

Зрозуміла річ, сучасники помітили, що дата народження Христа припадає на старі «поганські свята». Але, як пояснював святий Августин, «ми святкуємо 25 грудня не для величання уродин сонця, а для величання того, хто створив сонце!». І нове свято прижилося, але — ввібравши всі народні звичаї символічної зустрічі нового аграрного сезону.

У ті старі часи свята відзначали не один день, як сьогодні, а відразу кілька. Отож, якщо прочитати праці відомих вчених Олекси Воропая «Звичаї нашого народу», Степана Килимника «Український рік в народних звичаях» і росіянина Володимира Чичерова «Зимовий період російського аграрного календаря XVІ — XІX століть», то побачимо, що власне «Новий рік» припадав на день зимового сонцестояння, а далі йшли інші новорічні свята, які завершували веселі розваги «на Меланки та Василя». Ішов перехід від сакрального до веселого, від урочистого до жартів і пустощів молоді та дітей. Пізніше, після 506 р., свята «розійшлися» — Різдво стало великим релігійним, а Новий рік — світським.

Як бачимо, й за своєю «генетикою» Різдво — це день зимового сонцестояння, відтак має припадати не на 7 січня, а на 25 грудня!

До цього додаймо ще одне. Святкуючи світський Новий рік за «новим стилем», 1 січня, а Різдво — за календарем Гая Юлія Цезаря, віруючі люди стикаються з тим, що веселе світське Новоріччя припадає на Різдвяний піст, коли не можна ні пити, ні ситно їсти. Щоправда, приходські батюшки дозволяють своїм прихожанам на Новий рік і те, й інше, але...

Але, здається, всі проблеми нашого різдвяного «дуалізму» можна вирішити одним чином — перейти на «новий стиль» і, врешті-решт, відзначати Різдво й Новий рік «разом із усім християнським світом»!

Ярослав ФАЛЬКО.