У Верховній Раді триває опрацювання пропозицій, висловлених учасниками парламентських слухань «Регулювання обігу земель сільськогосподарського призначення: пошук української моделі». Захід відбувся у сесійній залі наприкінці минулого року. Ініціатором дискусії став Комітет з питань аграрної політики та земельних відносин. До парламенту, окрім депутатів та урядовців, запросили також науковців, сільських голів, керівників агропідприємств.
Офіційну позицію Мінагрополітики щодо напрямків земельної реформи представив з трибуни перший заступник міністра Максим Мартинюк (на знімку). Ще не так давно він обіймав посаду голови Держгеокадастру. Треба одразу додати, що виступ високопосадовця кілька разів переривався недоброзичливим гулом і криками «Ганьба!». Особливо вигуки посилилися, коли доповідач, після свого спічу, на запитання із залу дав уточнюючу відповідь, що сказане — дійсно політика міністерства.
— У далекому вже 1990 році, — нагадав Максим Мартинюк, — Верховна Рада, ще тоді Української РСР, прийняла постанову, якою оголосила всі землі УРСР об’єктом земельної реформи. А сільгоспугіддя так і не стали повноцінним засобом виробництва і повноцінним активом, а продовжують бути, на жаль, лише об’єктом реформи. Мораторій на продаж сільськогосподарських земель продовжено вже увосьме... 52 відсотки всіх сільгоспугідь передані в оренду і в такому режимі використовуються.
— Ці обмеження, — зауважив доповідач, — не завадили українському АПК стати феноменально успішним. Сільське господарство генерує 12 відсотків валового внутрішнього продукту країни. Україна стабільно входить в ТОП-10 світових експортерів зерна... Але розрахунки свідчать, що через мораторій недоотримуємо щорічно 3,3 мільярда доларів валового внутрішнього продукту сільського господарства.
Мораторій також призвів до інших викривлень в сільському господарстві, зокрема, на користь вирощування культур з найпростішим циклом виробництва — це зернові, соняшник і кормові культури. Вони зайняли загалом 92 відсотки посівних площ в 2015 році. Натомість площа під багаторічними насадженнями стала настільки незначною, що Держстат навіть перестав публікувати відповідну статистику.
Але основні проблеми, напевно, містяться не в сільгоспвиробництві, не в агробізнесі, а в нинішньому стані українського села. Безробіття там, за даними офіційної статистики, перевищує міський рівень лише на 4 відсотки. Але, думаю, що ні для кого не є секретом, що фактично безробіття на селі іноді може сягати навіть 100 відсотків. Питання в тому, що державна статистика враховує такий вид зайнятості, як самозайнятість, але насправді це, в кращому випадку, утримання корів і здача молока, і сім’ї живуть лише за рахунок цього, маючи у власності такий вагомий актив, як земля.
Єдиним джерелом отримання доходів від землі для селян є орендна плата...
За час дії мораторію виникли надвеликі аграрні формування... Нам щось треба міняти в земельних відносинах і будь-які зміни мають розглядатися через призму розуміння того, як має розвиватися українське село в цілому. І тут є ключова теза, яку обстоює міністерство і уряд, що на селі має з’явитися середній клас. Це і підприємці, і дрібні й сімейні фермери, які створюватимуть робочі місця і забезпечать сталий розвиток сільської місцевості, її інфраструктури. Тобто певний досить довгий час після запровадження купівлі-продажу гектарів до ринку землі має бути обмежений доступ великого капіталу. Байдуже якого, іноземного тим більше, але вітчизняного в тому числі. І протягом п’яти чи навіть десяти років, це вже політичне рішення, купувати і продавати українську землю мають українські селяни. І ми би хотіли, щоби основна кількість цих купівель і продажів мала би здійснюватися між людьми, які знаходяться на одному рівні достатку і в одному соціальному прошарку.
Також в Україні треба після запровадження ринку обмежити граничний розмір концентрації землі в одних руках. І це підтверджується досвідом тих європейських країн, модель яких ми могли би взяти для себе за основу...
Важлива роль держави на ринку землі — було б непогано, якби саме вона була покупцем останньої надії для селян. Тобто у випадках, коли на них чиниться певний тиск з метою спонукати їх до продажу. То цим людям треба передбачити можливість продати свою землю швидко і за ринковою ціною державі. А, крім того, держава просто приречена бути учасником ринку, оскільки володіє досить великим земельним банком і для цього необхідно утворити державного агента, який би здійснював від її імені операції з землею. Це досить розповсюджена практика в різних країнах Західної Європи.
У нас сьогодні є пласт потенційної економічної активності, в якому нічого не відбувається. Ми маємо ситуацію, коли 27 мільйонів гектарів української землі вже перебувають у приватному володінні. Єдине, що власники не можуть нею повноцінно розпоряджатися.
Мета земельної реформи — не створення ситуації, коли всі люди мають продати свою землю. Але вони повинні мати право вибору...
Власне, законопроект про обіг сільськогосподарських земель зареєстровано за авторством трьох народних депутатів. Це вже шоста, якщо не помиляюся, спроба провести через парламент подібний законопроект, всі попередні були невдалими.
Думаю, що питання того, чи мають право 7 мільйонів наших громадян розпоряджатися своєю власністю, вже стало більше питанням навіть світоглядним і питанням, яке можна порівняти із ситуацією скасування кріпосного права. Тому чи варто... чи вистачить у нас політичної волі для прийняття рішення цього разу — подивимося. Але ще раз хочу сказати: при адекватному і розумному запуску земельного ринку він міг би стати драйвером дуже позитивних процесів на селі.
Записала Галина КВІТКА.
Фото автора.
