Перший відгук про прозу Володимира Козловського (на знімку) в нашій газеті з’явився вісім років тому. Відтоді «Голос України» стежить за творчістю автора. Сьогодні пропонуємо вашій увазі міркування поетеси та публіциста Лесі Косенко, записані нею на Кіпрі під час підготовки до презентації книги письменника, перекладеної грецькою мовою.
Письменнику непросто ужитися з часом: хтось його випереджає, хтось залишається в минулому, а хтось сам стає одиницею відліку...
Володимир Козловський народився в Києві в 1988 році. Він дипломований юрист. Працює на телебаченні. Написав загалом вісім книг. Кажуть, вісімка — число розвитку...
Повісті й оповідання молодого прозаїка йдуть по висхідній: від містики до майстерно виписаних побутових реалій, від іронії — до безвихідного песимізму. Останнє — явний відбиток нашої епохи. Але, на відміну від багатьох однолітків, він не опускається до цинізму й агресії. Співчутливість рухає ним. Один із його героїв — Антон, який не пережив цькування юрби. Хто винуватий? Винуватці — не бандити, а звичайні середньостатистичні наші сучасники, непрямі, недоведені, але злочинці. Тим вони і жахливі.
Автор намагається безсторонньо препарувати природу поведінки та вчинків своїх персонажів — тут, напевно, дається взнаки його базова юридична освіта. У главі «Історія «вилупка» (роман «Автобус у пекло», вид. «Рута», 2016) успішного парубка, студента Антона, не сприймає двір, вулиця, мікрорайон. Не тому, що він небезпечний. А тому, що «інший». Антону незрозумілі причини такого виклику, і він його не приймає, намагається не помічати. Він вчиться легко, не обділений увагою дівчат, але друзів собі шукає в гуртожитку, а не в рідному дворі. Чому так?
Молоді новосели спального району переважно були киянами в першому поколінні. Їхнім батькам непросто діставалися «квадрати» у новобудовах. Ціною чималих зусиль вони чіплялися за столичний асфальт. І це почуття передавалося їхнім дітям, об’єднувало в нову міську силу. Десь у центрі великого міста — бібліотеки, музеї, виставки. На околицях же свої пріоритети. І горе тому, хто не вписувався в їхні рамки.
Родина Антона переїхала зі старого району, бо вони були корінними жителями столиці. Комфорту й простору здавалося більше, а внутрішній дискомфорт до уваги ніхто не брав. Антон намагався стати співчутливим новоселом, хоча це в нього так і не вийшло. Вступивши в університет на престижний факультет, він потягнувся до нових друзів, але щовечора змушений був повертатися туди, де його, м’яко кажучи, не чекали й проводжали щораз очима недоброзичливої юрби з перевантаженої від обивателів і пивних пляшок лавочки. Тут Антон свою оцінку одержав раз і назавжди, як «чужинець» у рідному місті. «Я цього типа знаю. Рідкісний виродок. На районі іншого такого не знайдеш».
Може, так думали не всі. Але більшість.
Чи боявся юрби герой Володимира Козловського? Ні. Але не знав, як з нею впоратися. І тільки зробивши крок у двір із вікна висотки, був упевнений, що в одну мить його кривдники зникнуть разом із ним. Але того нещасливого вечора на лавці завсідники так само пили пиво.
Ці герої Володимира Козловського — не зневірені безумці, фанатики. Не злочинці, які розкаялися. Але історії їхніх фатальних помилок — це поступове наближення до небезпечної межі. І якщо в його короткому оповіданні «Прощання зі світом» (вид. «Криница», К., 2010) угадуються ранній Хемінгуей і Ремарк, то в наступних оповіданнях уже чітко проступають контури літературних дослідів Едгара По. Як і він, молодий прозаїк намагається пізнати рушійні сили вчинків своїх героїв, зрозуміти людську природу особистості.
...Цього року культурною столицею Європи вибрано місто Пафос на Кіпрі. Девізом діалогу письменників, художників, артистів, учених, бізнесменів стала фраза «Лист до іншого». Тобто кращі здобутки літератури та мистецтва, які представлять європейські країни в стародавньому місті на Острові Афродіти, отримають статус послань, звернень до іншого, незнайомого, несхожого на інших, який розмовляє незвичною мовою, але — живе в один час на одній спільній планеті.
Не важливо, чи думав про це Володимир Козловський, але його задуми рухаються в цьому загальноєвропейському напрямі, як і вісім із гаком років тому, коли у видавництві «Криница» вийшла перша книга автора — «Трохи вечора на пляжному піску».
Його картина світу залишається колишньою — це матриця нашого часу. А сам Володимир Козловський персоніфікує нове покоління, яке в Європі називають центеніали. Вони прийшли на зміну мілленіалам, які прагнули звернути на себе увагу за допомогою флешмобів і селфі, виділитися серед «білих комірців», котрі відривалися в дешевих турпоїздках і на корпоративах.
Нові люди нашого часу не ділять світ на цифровий і реальний. Вони хочуть стабільності, спокою і процвітання. Їм не подобаються одноразові речі. Вони купують те, що прослужить довго. У середовищі центеніалів модно бути мінімалістом. Вони цінують мир і терплячі до відмінності інших. Сьогодні їм 18—20 років. І хоча Володимир Козловський трохи старший за них, він скоріше стоїть на стику двох поколінь. Уся його творчість сповнена щирого прагнення допомогти своїм співвітчизникам стати внутрішньо вільними, обстояти своє право на особистий вибір, вирватися з генетичних ланцюгів пострадянського синдрому, подолати інерцію й фатальну лінь юрби. Не за горами той час, коли його герої із приречених жертв обставин і «суспільної думки» перетворяться на символи нових людей нового часу.
Лімасол—Київ.
