Люди викручуються завдяки городам, худобі та важкій праці
Хто б там і що не говорив про те, що села маліють і вмирають, та насправді майже половина населення Хмельниччини проживає саме там. В області налічується понад 1,4 тисячі сіл, де мешкає 564 тисячі людей. Але проблема у тім, що багато хто із них це вже й не називає життям. Куди б не заїхав, коли починаєш говорити з людьми старшого віку, обов’язково почуєш майже стандартну фразу: «Та що там ми — вже доживаємо. От би дітям та онукам було ліпше». Але й ті на запитання, як тепер живеться, відповідають не надто оптимістично. Усі сподіваються якось пережити теперішні часи. Але як? Що за ними? І коли настануть інші? Відповідей на ці запитання не знають.
Щоб не викидати, можна... реалізувати
— Сину, ти, як будеш їхати, то хліба не бери, — наказує бабуся. — У нас тепер по три гривні за буханець привозять. Вже так дешево стало, що дехто набирає з десяток буханок і навіть свиням дає. Бо ж воно дешевше виходить, ніж кормами годувати.
Коли почула цю телефонну розмову, спочатку здалось, що це якісь ретрокадри із забутого радянського кіно. Ціна, правда, тоді була іншою, але те, що буханці згодовували і курям, і свиням — було. Тож не втрималась, щоб не розпитати. Адже днями у магазинах соціальний хліб підскочив вже до дев’яти гривень. На хлібокомбінатах ведуть мову про скорочення виробництва, адже тепер далеко не кожна родина може дозволити собі буханець щодня — беруть лише половинку, а то й четвертинку. А тут таке...
Та швидко все з’ясувалось. Кмітливі підприємці везуть у село продукцію, яку вже списали у магазинах і не беруть на переробку в пекарні. Ну от, щоб не викидати, можна сільським людям... продати. Хто, може, й худобі бере. А хто й собі розмочить черствий окраєць — ну, чого не їсти його за такі гроші? Он кілограм борошна вже вдвічі дорожчий.
Воно, й справді, негоже хліб викидати. Та коли подумаєш, як оті бабусі купують «кам’яні» буханці, сумно стає.
Адже область все звітує і звітує, як зростає валове виробництво сільгосппродукції. І у 2016-му темп сягнув 104 відсотків, а у господарствах населення — майже 109. І так вже роками. Тож як би мали збагатіти ті, хто все це виробляє і продає. Адже область виходить на кращі рейтингові показники саме завдяки врожайності зернових. Щороку реалізуються десятки тисяч тонн м’яса і сотні тисяч тонн молока. Якщо згадати, скільки коштують харчі в магазинах, то розумієш, як щедрі врожаї перетворюються в мільярдні доходи. От тільки для кого?
Сільський пенсіонер нині чи не найбідніша категорія населення. Його «платня» майже в два з половиною рази менша від теперішньої мінімалки. Але люди старшого віку умудряються не тільки самі прожити на ці злиденні копійки, а ще й допомогти дітям. Бо дуже часто ті взагалі не мають стабільного грошового доходу.
Виростити, привезти, продати
...І поїхати додому без копійки. За таким дивним алгоритмом умудряються виживати трударі. Пані Ганна приїздить на продовольчий ринок в обласному центрі ще до шостої години ранку. Ні ожеледиця, ні сильний лютневий мороз не змусили її залишитись вдома і цього разу. В одній сумці — з десяток «півторашок» молока. В іншій — кілограмів десять картоплі, по пару кіло буряку та моркви. І ще невеличке відерце з яйцями. Якщо все продати, може, набереться гривень на 350. Але ж покупці не стоять у черзі. Кажуть, 30 гривень за десяток яєць — дорого. А картопля хоч дешева, то скільки її продаси?
Тягнути все це в руках — ой, як важко. Везти назад додому зовсім не хочеться. Тому все те, що не вдалось продати самій, з готовністю віддає перекупницям. Звичайно, за меншу ціну. В результаті і трьох сотень не вторгує. Як з такими грошима йти до магазину?! Але вона все-таки поспішає, бо он у мами старенькі бурки зовсім зносились. Та й так ще треба дещо прикупити. Словом, інколи буває, що додому повертається без гривні в кишені. І так від поїздки до поїздки.
Таким, як пані Ганна, кого вже й молодими не назвеш, а до пенсії ще з десяток літ, дуже не просто. На них лежить уся важка сільська робота. І вони так трудяться, що світу Божого не бачать.
А от спитай, скільки торік картоплі накопали, чи молока надоїли — хто ж рахував? Зате статистика переконує, що знає точно, чого і скільки такі, як ця господиня, виростили, зібрали та вигодували. В обласному департаменті агропромислового розвитку стверджують, що торік питома вага господарств населення у зібраному врожаї картоплі та овочів становила 98 відсотків. У загальному підсумку саме мозолясті руки подільських селян забезпечили область на 155 відсотків плодами та ягодами, на 130 — овочами. Вони ж майже у дев’ять разів більше від потреби виростили картоплі. Із загального обсягу надоєного молока понад дві третини припадає на приватний сектор. 56 відсотків м’яса теж виробляється у дядьківських хлівах.
І якщо завжди вважалося: пшениця, ячмінь та кукурудза — це пріоритет великих аграрних компаній, то виявляється, що в господарствах населення області виростили понад 13 відсотків від загального валового збору зерна.
Якщо проаналізувати ці цифри, виходить, що не багаті інвестори, котрі розібрали в оренду левову частку подільських земель, годують усю область, а саме сільські родини, що трудяться на своїх городах і паях. Причому роблять це в буквальному розумінні слова. Бо переважна більшість аграрних компаній сіють пшеницю, сою, ріпак і соняшник, котрі продають на чужих ринках, і гроші за які повертають зовсім не на ті території, де росло і дозрівало все це багатство.
А пані Ганна за пару днів знову поїде на базар і попре на своїх плечах з півцентнера товару. Добре, що взимку трохи менше роботи по господарству. Але не зогледишся — треба цибулю садити, моркву сіяти. Там вже й картопля піде... А потім сапати, підгортати... На базар хіба що в неділю поїдеш.
Еліта, ціною в три тисячі гривень
Було б перебільшенням сказати, що в селі зовсім не можна влаштуватись на роботу. За статистичними даними, наприкінці минулого року середньооблікова кількість штатних працівників в аграрному секторі Хмельниччини становила трохи більше двадцяти тисяч осіб. Якщо згадати загальну кількість населених пунктів, то виходить: на село припадає аж ... 10 — 12 щасливчиків, що отримують зарплату. Коментувати таку цифру навіть якось ніяково. При цьому середньомісячна зарплата — майже 3,7 тисячі гривень. При нинішніх цінах це — просто мізер. Але для сучасного села — розкіш.
Високі показники аграрного сектору краю свідчать про успішний і прибутковий його розвиток. Бо інакше чому орендарі так вперто чіпляються за кожен пай? Але потужний розвиток цього бізнесу аж ніяк не стосується сільської родини. В ОДА прозвітували: за чотири минулі роки в економіку сільського господарства та переробної промисловості впроваджено півсотні інвестиційних проектів. Це дало змогу створити ... 452 нові робочі місця. У звіті навіть непогано звучить. Але, якщо порівняти цю цифру із тим, скільки людей живе у селі, що вийде?
Але люди тішаться будь-якій крихті, що потрапляє на їх стіл від великого зернового пирога. І платі за пай — передусім. Показово, що торік загальний нарахований фонд заробітної плати в аграрному секторі виявився майже вдвічі меншим від плати за оренду земельних паїв, яка сягнула понад 1,3 мільярда гривень. У середньому розмір орендної плати становив 5,6 відсотка вартості землі.
За кілька останніх років відсотки і справді піднялись вгору, як сходи на весняному полі. Але з ними зросли ціни і вартість життя. А тому реальна картина залишається приблизно однаковою: за свою землю господар отримує десь тонну зерна. Такими капіталами і оперують наші землевласники.
Тисячі родин уже давно перейшли на ведення натурального господарства. Не скажеш, що голодні або роззуті-роздягнені. Але й нормальним життям це важко назвати. Хто доживає, хто виживає. А якщо хтось і живе, причому добре — то десь там, як вийдеш за село, виберешся з району, проїдеш обласний центр...
Хмельницька область.
