Із кров’ю перемішана сльоза Ангели не вмирають. Просто йдуть із Майдану — в небо

18 лютого 2017 1167

20 лютого — День Героїв Небесної Сотні

У такі пам’ятні дні слова зайві. Але ці хвилини святого мовчання об’єднують усіх нас. Як і щем серця під неофіційний гімн прощання з мужніми воїнами — «Плине кача», і молитви в безсиллі. Як і три роки тому, коли Майдан прощався з Героями Небесної Сотні трьох поколінь, найстаршому з яких було 73, а наймолодшому — 17. Тоді ніби сам ангел перевтілився у білого птаха, щоб вклонитися розстріляним Лицарям Свободи і забрати їхні нетлінні душі з собою...

Але Герої не вмирають. Адже над ангелами смерть не владна. Вони просто йдуть із Майдану — в небо. Живімо й пам’ятаймо, що за кожен наш вчинок ми несемо відповідальність перед Небесною Сотнею. Боротьба триває. Та не тільки вона нас єднає, а пам’ять про розстріляні долі й спільна перемога.

21 лютого 2014 року. Київ. Майдан Незалежності, під час прощання із загиблими.

Запалять «Свічу пам’яті» і поіменно згадають загиблих

На Львівщині свято бережуть пам’ять тих, хто віддав життя у боротьбі за кращу долю України. На Личаківському кладовищі відкрили Алею слави, де знайшли спочинок Герої Небесної Сотні, а пам’ятники майданівцям на народні кошти створили у багатьох селах та містах. Меморіальний комплекс, присвячений подіям 2014 року, з ініціативи студентів та викладачів відкрили на території університету «Львівська політехніка». Серед тих, хто поклав голову на вівтар свободи, був випускник цього навчального закладу Юрій Вербицький.

У 1985 році він закінчив геодезичний факультет. Працював у відділі сейсмічності Карпатського регіону Інституту геофізики НАН України. Кандидат фізико-математичних наук, займався створенням апаратури і програмного забезпечення геофізичних і сейсмічних досліджень. Виховував доньку. У січні 2014 року взяв відпустку і поїхав на Майдан. Юрія Вербицького разом з Ігорем Луценком викрали 21 січня з лікарні, наглумилися і покинули помирати в полі під Києвом.

Ще один Герой Небесної Сотні — Богдан Сольчаник, викладав історію в Українському католицькому університету. Загинув на Майдані від кулі снайпера. У рідному місті Старому Самборі на його честь назвали вулицю. Старосамбірській загальноосвітній школі № 1, де навчався Герой України, присвоєно ім’я Богдан Сольчаника. Друзі та рідні видали збірку його поезій, які ще не друкувались. Рада Українського католицького університету заснувала стипендію імені історика Богдана Сольчаника.

Герой Небесної Сотні Ігор Костенко навчався на географічному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка. Часто їздив на Майдан. Останній раз ввечері 18 лютого 2014 року. Загинув через два дні під час протистояння в центрі Києва. На вулиці Інститутській у нього влучили дві кулі. Львівський національний університет імені Івана Франка заснував стипендію імені Ігоря Костенка, яку призначають кращим студентам географічного факультету.

Будівельник зі Стрия Андрій Корчак на Майдані був тяжко травмований 18 лютого 2014 року працівником «Беркуту». Помер у київській лікарні. Відомий громадський діяч народився в 1964 році у сім’ї репресованих — був патріотом з юних років. На Майдані з перших днів — десятник Стрийської третьої сотні.

Іменем Андрія Корчака названо одну зі стрийських вулиць, що поряд зі школою, де він навчався. Під час свят жителі міста приходять до меморіальної дошки героя, щоб поклонитися і покласти квіти. Це в Стрию вже стало традицією. Незабаром величавий меморіал Героїв Небесної Сотні з’явиться і у Львові на вулиці Кривоноса. Протягом кількох місяців проводили відкритий конкурс. Роботи 36 митців з Києва, Харкова, Дніпра, Одеси представили у міській раді, щоб кожен бажаючий у спеціальній книзі міг залишити свої відгуки.

Це вже другий конкурс, бо попередній не визначив переможців — настільки вибагливим виявилося авторитетне журі, до складу якого входили відомі історики, архітектори та скульптори. Перед митцями поставали завдання створити оригінальний пам’ятник, який був би співмірний до величі людини і, водночас, щоб площа залишалася живою. Це виявилося надзвичайно важко, бо для увічнення Небесної Сотні, яка подарувала нам шанс змінити країну, потрібно достукатися до душі й сердець людей.

20 лютого молодь мовчазною ходою пройде вулицями Львова до пам’ятника Тарасові Шевченку, де встановить символічну конструкцію зі щитом Небесної Сотні. Увечері на проспекті Свободи запалять «Свічу пам’яті» і поіменно згадають загиблих у 2014 році на Майдані. У всіх храмах відбудуться богослужіння, а на полі почесних поховань Личаківського кладовища запалять лампадки. Герої живуть, герої не вмирають.

Богдан КУШНІР.

Львівська область.

«Пробач, синочку, що ти на небі...»

У Черкасах на фасаді загальноосвітньої школи № 8 урочисто відкрито пам’ятну дошку випускнику школи, учаснику Революції Гідності, Герою України Андрію Черненку.

Червоні гвоздики лягають до мармурової дошки, з якої посміхається життєрадісний і вродливий 35-річний Андрій Черненко. Двадцять три роки тому він кружляв у вальсі на випускному вечорі своєї школи, тепер навіки повернувся до неї щемною згадкою, гордістю і смутком.

— Таким, як на цьому портреті, Андрюша був завжди, — пригадує учитель трудового навчання Валерій Коновець. — Я навіть колись запитав його: «Чому ти завжди посміхаєшся?» Він відповів: «Мені мама казала, що я народився усміхненим...»
Андрій відслужив строкову службу, закінчив Національний транспортний університет. Довелось йому разом із дружиною-перекладачем працювати в українському посольстві у Нідерландах. Коли розпочався Майдан, його сім’я жила уже у Києві, а він влаштувався на станцію технічного обслуговування. Кожного вечора, після роботи, Андрій мчав своєю машиною на Майдан. Привозив їжу, шини, допомагав грамотно облаштувати барикади. Коли з’явилися перші поранені з Грушевського — відвозив хлопців у надійні місця. Сам не брав до рук ні зброї, ні коктейлів Молотова, вважав, що можна добитися правди і справедливості мирним шляхом.

...Того трагічного 18 лютого 2014-го року, Андрій на хвилинку заїхав додому. Усміхаючись, високо підняв на руках семимісячну донечку, пригорнув дружину, сказав, що дуже їх любить і розтанув у сутінках ночі...

— 19 лютого нам повідомили, що сина немає у живих, — витирає сльози мати Андрія Черненка Лідія Миколаївна Черненко. — Від тяжких вогнестрільних поранень він помер у сімнадцятій київській лікарні... Три роки минуло, а ми й досі з батьком не знаємо, як це трапилося, хто стріляв, хто виносив із Майдану пораненого Андрія. Скоро його донечці Яні буде чотири рочки, і вона бачить свого тата тільки на портреті, на вулиці Інститутській.

...Звучить Гімн України. Всі школярі і вчителі восьмої школи стають лицем до Державного прапора України, кладуть праву руку на серце і слухають голос Олександра Пономарьова: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля...». Мати загиблого Героя знову і знову вдивляється у викарбуваний фотознімок усміхненого Андрія і тихо промовляє: «Пробач, синочку, що ти на небі, а ми живі...»

P. S. Андрій Черненко, єдиний уродженець Черкас, учасник Революції Гідності, якому посмертно присвоєно звання Героя України, нагороджено орденом «Золота Зірка» та медаллю «За жертовність і любов до України». Усього Черкащина має сім Героїв Небесної Сотні, сім загиблих Героїв України. На жаль, досі, на третю річницю Майдану, в обласному центрі немає пам’ятника патріотам, котрі поклали свої життя за вільну, демократичну і щасливу матір-Україну.

Лідія ЛІСОВА.

Черкаси.

Зрозуміли, що любимо свою країну, що ми народ, нація

Наша колега з окупованої сьогодні Кадіївки (Стаханов) просить не називати її ім’я. У місті залишилися її друзі, родичі, і вона б не хотіла піддавати їхнє життя ризику. Дівчина стояла коло джерел зародження стахановського майдану, і її розповідь цікава тими подіями, які відбувалися не в Луганську та Києві, а в провінційному містечку. Коли й із чого почався стахановський майдан?

— Усе почалося із групи «Вконтакте», яка називалася «Свідомі українці Стаханова». Мені запропонували стати одним із її адміністраторів і, таким чином, я познайомилася з багатьма активними людьми. Поступово, у лютому-березні, наша активність почала виходити за межі мережі. Нашою першою великою акцією став автомайдан у середині квітня. Але зібратися великою кількістю машин у нас, у Стаханові, не вийшло, тому ми приєдналися до луганського автомайдану. А другого разу наприкінці квітня ми провели таку акцію вже у себе. Крім Стаханова, об’їхали ще Ірміно, Кіровськ, частину Брянки. Займалися тим, що розклеювали патріотичні наклейки й інформаційні листівки. Нам їх надсилали друзі з Луганська та Києва. Їхній зміст був таким: «Донбас — це Україна», «Наша сила в єдності», «Кому потрібно відривати Крим від України?». Листівки ми розкладали у поштові скриньки, підкидали під двері магазинів, розклеювали. Потім почалося полювання на таких людей, і стало небезпечно цим займатися.

На початку травня (коли обстановка була вже дуже напружена!) ми провели акцію зі школою № 28, у рамках якої школярі малювали на патріотичні теми. Головний меседж: Україна — наша Батьківщина, ми не хочемо жити в Росії. Потім ці малюнки ми передали нашим військовим, які базувалися на Луганщині.

— Ваша організація була зареєстрована чи неформальна?

— Актив складався із чотирьох осіб, ще людей 10—15 нам постійно допомагали. На збори до нас приходило від 10 до 50 людей, у соціальних мережах активно підтримувало понад 100 людей, а в групі було більш як 500 передплатників. Так, ми встигли оформити громадську організацію «ЛОО «Громадянське суспільство», замовили печатку, але потім почалися самі жорсткі події... На жаль, відновити нашу організацію можна буде тільки після деокупації.

— Якою була реакція на ваші акції з боку жителів міста?

— Коли проводили автопробіг, люди здебільшого позитивно реагували, вітали. Були, певна річ, і негативні моменти, але кажу без перебільшення — в основному був позитив з боку людей. А от ватники, звичайно, бісилися! Їм було невтямки, що люди можуть з власної ініціативи організувати і щось робити. Пам’ятаю, увечері після нашого автопробігу в Стаханов із Луганська приїхали Павло Дрьомов і компанія. Промчалися по місту на декількох машинах, демонстративно показуючи автомати, репетували, що їх багато, й «хунта не пройде». Потім улаштували мітинг, на який прийшло десь осіб з 200. Паралельно вони зривали наші наклейки і листівки. На одному проросійському мітингу мене й журналістку телеканалу «112 « навіть побили — у мене був вивих руки, у колеги здерта шкіра під оком...

У перших числах травня ми планували провести великий проукраїнський мітинг. Але, як виявилося, було вже пізно. На той час ми тільки почали формувати самооборону. Були хлопці, які готові захищати наші акції, навіть був підприємець із Алчевська, котрий запропонував фінансову допомогу на екіпірування. Одна людина запропонувала навчити нас прийомів самооборони. Але, на жаль, ми не встигли. Події розвивалися занадто швидко, ніхто цього не очікував.

— Сепаратисти переслідували ваших активістів?

— Через кілька днів після автопробігу мені повідомили, що забрали таксиста, який брав участь в акції. Навіть не пам’ятаю його імені... Він не був активістом, просто вирішив, що повинен бути з нами. Хлопця дуже побили, але в той само день відпустили. Намагалися вибити з нього інформацію про активістів, але він реально нічого не знав. Нам почала загрожувати справжня небезпека. Відтоді довелося прибрати всю символіку (ми ж ходили із синьо-блакитними стрічечками на сумках і т. д.), ну й вдома все поховати. Багато хто із активістів побував «на підвалі». Одного з наших організаторів забрали прямо з мітингу 9 травня. Він журналіст, знімав на камеру все, що відбувається, якись ватник підбіг із криком: «Він фашист, розвідник, агент!», і хлопця забрали. Як він потім розповідав, місць на підвалі вже не було, тому його тримали в гаражі. Мені вдалося уникнути цієї долі — я виїхала з міста 8 травня. Зараз живу в Києві, здебільшого займаюся адресною допомогою конкретним людям, допомагаю збирати речі для військових і переселенців .

— Як ти вважаєш, чи мала значення ваша проукраїнська активність для жителів міста, України, історії, особисто для тебе?

— Із приводу міста мені сформулювати складно ...Кадієвка окупована, але там залишилося багато наших людей, які допомагають, дають нам певну інформацію. Отож ці люди кажуть: «Ми згодні, щоб прийшла українська армія й вичистила все місто, ми згодні пересидіти бої, бомбування, ми не виїдемо звідси. Та нехай українська влада вже щось робить!» Були й такі з кола наших знайомих, які змінили свою думку у бік України. Люди просто не вірили, що все зайде так далеко — що приїдуть танки й почнеться війна. Помилково думати, що там переважна більшість є прихильниками Путіна. Це зовсім не так!

Що стосується мене та моїх друзів по стахановському майдану...

Зрозумійте, ми просто не могли чинити інакше. Я думаю, всі ці листівки, акції мали в підсумку дуже велике значення: багато хто з людей почав замислюватися над поняттям «батьківщина», «патріотизм». Вони відчули, що ми народ, нація, вони зрозуміли, що люблять свою країну, свою землю, що готові нести за неї відповідальність і обстоювати її.

Анастасія ГОРОВА.

Луганська область.