Підозріло часто стали помирати особини, що мають стосунок до кремлівських злочинів. Ось забрехався до смерті постпред в ООН Володимир Чуркін, до речі, одного року народження з путіним. Який, як і вся офіційна Москва, плював на всю мораль і закони. Цинічно підмінював поняття («российских военных в Украине нет», «Крым провёл честный референдум», «детей в Сирии посыпают пылью, чтобы выдать их за жертв бомбёжек»). Ненавидів чесні принципи. Розпалював агресію й заохочував війну. Словом і ділом. Дуже шкода, що йому зійшли з рук усі злочини: проти України, Сирії та й проти росіян. Хоча й жалю до кончини таких, як він, — теж немає. Тому що жити треба із правдою!
Анна ГЛУХОВА (Москва, менеджер):
— Ніколи, ні сном, ні духом, не припускала, що побачу, як моя країна нагло й відкрито організує війну в братній державі. Як моя країна анексує чужу територію, порушуючи підписані нею ж міжнародні домовленості. І як усьому цьому аплодують мої оброблені пропагандою співвітчизники. Події в Україні розділили наше суспільство, виявили глибинні розбіжності між тими, хто здатний думати та аналізувати, і тими, хто споживає готову «думку», підсунуту державними ЗМІ. На мій погляд, ми, росіяни, заслужили всі ті гіркі, образливі слова, які посилають нам українці. І неважливо, що я із самого початку засуджувала російську владу — я росіянка і громадянка цієї країни, і я винувата перед загиблими в зоні конфлікту українцями, перед пасажирами збитого Боїнга, перед змушеними втікати із Криму жителями. Я ходила на масові акції проти війни з Україною (а як ще назвати цю ситуацію?). На жаль, на більше наше суспільство нездатно, і очікувати, що ситуація докорінно зміниться, — передчасно. Росію бояться, серйозно приструнити Путіна ніхто не хоче. Але Росія карає себе сама набагато ефективніше, ніж зможе хтось інший. Убогість, почуття цілковитого безсилля, неможливість домогтися справедливості, безправ’я, безнадійність і страх — ось чим розплачується російський народ за свої імперські амбіції й готовність підкорятися будь-якій владі. Знайте, що нас, росіян, котрі підтримують Україну, — багато. Ще більше тих, хто «опам’ятається» через роки, з жахом побачивши непривабливу правду про роль Росії в конфлікті. Як «опам’яталися» люди після смерті Сталіна, і знову — з початком перебудови в СРСР. Пробачте нас, українці. Я вірю, що темні часи минуть, що наші онуки налагодять нормальні стосунки між нашими країнами. Постарайтеся стати процвітаючою, вільною країною з європейськими цінностями, це буде краща відповідь гебістам, що грабують зараз нашу країну, і її відсталій більшості.
Павло БЄЛОВ (Єкатеринбург, підприємець):
— Стежу за подіями в Україні із січня 2014-го, переживаю за долю українців і співчуваю. Неможливо було дивитися, як російське ТБ шельмує вашу країну, тому я перестав його дивитися. Наша влада намагається всіма правдами й, особливо, неправдами «об’єднати людей», але насправді отримує зворотне: люди чітко розділилися за своїми поглядами на дві великі й непримиренні групи. Розкол пройшов просто по близьких людях, по родинах і друзях. У моєму житті теж існує цей хворобливий конфлікт, і я написав невеликий вірш, присвятивши його друзям, з якими нині порушено взаєморозуміння.
«Я увидел тебя,
И родной очень взгляд.
Крикнуть бы что-нибудь,
Чтоб ты знал, как я рад!
Тонет крик, не услышать
Сквозь дымку и смрад
По другую сторону баррикад.
Помнишь детство далёкое:
Мы, пацаны,
Всюду бегали вместе,
Как были дружны?!
И служил старый двор
С гаражом у сосны
Полем боя
Игрушечной нашей войны.
Те счастливые дни
Не вернутся назад,
Мне осталась минута —
Вглядеться в глаза.
Детства друг дорогой,
Береги себя, брат,
По другую сторону
баррикад!..»
В’ячеслав ЄМЕЛЬЯНОВ (Ульяновськ, юрист):
— Дорогі сусіди Українці! Я з гіркотою дивлюся, як ламають багатовікові братні узи між нашими народами. Стравлюють нас одне з одним, немов бродячих собак за шматок м’яса. І народ, на жаль, за допомогою пропаганди по обидва боки на це ведеться. Хочу сказати нашим Українським братам: правителі і політики приходять і йдуть, а народ залишається, залишається наша взаємоповага й особливе ставлення одне до одного. Не треба через помилки нашої влади тримати злість на весь народ: усі ми різні й більшості не потрібна ця війна. Кріпіться, Ви багато чого вже пережили, і я вірю, що Ви зможете перебороти й це, зрештою перемігши всю ту погань, що гнітить Вас і намагається відібрати у Вас свободу й незалежність! Якщо чесно, я хотів би, щоб усе це швидше закінчилося. І Донецьк став таким само радісним і гарним, яким він був під час проведення ЧЄ-2012.
Доброти і взаєморозуміння нашим народам. Удачі.
Олександр СІНІЦИН (Петрозаводськ, історик та інженер):
— Коли черговий всеросійський центр вивчення громадської думки приносить у дзьобі переможні цифри, які свідчать про патріотизм росіян, я щоразу дивуюся: де ж усі ці люди, чому вони не можуть забезпечити хоча б явку на російські патріотичні фільми? Адже їх випускають, а ніхто не дивиться. Те саме з абортами: я бачу, як їх число стрімке зростає, і розумію, що попівська пропаганда працює у зворотному напрямі. Православ’я — це гра, і патріотизм — теж гра. У людей, які беруть участь в опитуваннях, спрацьовує найпримітивніший страх — боятися про всяк випадок усіх, у тому числі й людини з опитувальним листом. А після п’яти хвилин розмови всі ці «прихильники приєднання Криму» знічуються і починають посипати голову попелом, розуміючи, у що їм і їхнім дітям стане цей півострів. Спочатку вони ще намагаються виправдовуватися: мовляв, адже був референдум. Але коли кажеш їм, що жителі Криму не мали права розпоряджатися
цією територією й референдум мав відбуватися по всій Україні, у них не залишається доказів. Звичайно, вони за інерцією усе ще вірять, що це клята Америка порушує стабільність Росії, але в глибині душі вони вже знають правду. Вони ж бачать цінники в магазинах і напевно помітили, що пропаганда стала схожа на платівку, яку заїло і яка вже нікому не цікава. Якийсь час людей ще вдавалося розважати Сирією, але тепер і з неї вивели війська — видно, президентові було відповідне видіння. Це ж узагалі трапляється у президентів і правителів. Ось, наприклад, Навуходоносор — у нього були вражаючі видіння, які призводили до смертовбивств. А видіння Нерона завершилися пожежею в Римі. Те, що відбувається нині з Росією, я не можу пояснити нічим, крім таких ось видінь, у тому числі й Крим. А далі, я гадаю, видіння ці будуть дедалі фантастичніші. Усі завмерли в напруженні й чекають, що ж правитель відмочить далі.
Пропаганда — як машина зі встановлення паль у болотистих місцях. Вона не знає нюансів і не відчуває, в який момент потрібно перемінити інтонацію. Мозок — ніжна штука, у нього не можна два роки поспіль забивати палі. Ніхто ще не зрозумів, що сталося, але люди вже бачать, що світ іде в них з-під ніг.
Слово «Крим» стане лайкою, і ті, хто вчора кричав, що він наш, почнуть пояснювати й виправдовуватися. Вони і сьогодні вже кричать якось хрипло — їм уже ясно, що їх обдурили.
Щоправда, в Росії є приголомшлива здатність: після будь-яких змін вона знову повертається до найпримітивніших і диких форм деспотії. Так буде й цього разу, тільки заклинанням в епоху наступної деспотії буде вже не Крим — навпаки, саме його призначать винним у тому, що стався черговий переворот. Усі пам’ятатимуть, що саме після нього все почало розвалюватися — цей курорт виявився для нас занадто дорогий.
Володимир ПЕТРОВ (Стерлітамак, ветеран ЗС):
— Дорогі українці, і сьогодні ми згадуємо Майдана, згадуємо Небесну Сотню. Нехай земля їм буде пухом. Герої не вмирають.
Я один із тих чотирнадцяти відсотків росіян, хто, не піддавшись пропаганді ЗМІ, із самого початку Майдану вболіває за український народ. Із самого початку вірив і вірить у перемогу.
Майдан мені відкрив очі, і я інакше почав сприймати нашу російську «велич». Я твердо був переконаний в нашій і тільки в нашій правді. Був переконаний, що і в Афгані ми абсолютно праві, і в Чехословаччині, і в Угорщині, думав, що фашисти хотіли влаштувати переворот, а ми їх чудесним чином урятували. Тепер додалися і Грузія, і Донбас, і Сирія. Скрізь ми ліземо зі своїм «русским миром».
І от, що цікаво: у проміжку між знищеннями чужих народів ми забавляємося нерідко самознищенням. Маю на увазі чекістські зачищення, голодомор, сталінські репресії та ін. Тому й не справдилися ніяк менделєєвські прогнози, що до двохтисячного року російський народ за чисельністю повинен був дійти до 500 мільйонів людей. Де вони? Чи не це геноцид власного народу?!
Висновок один: втікайте від нас, дорогі! Ми прокажені.
Слава Україні! Героям слава!
Володимир БЄЛИЙ (Кушва Свердловської області, Відкрите акціонерне товариство «Российские железные дороги»):
— Я — росіянин і мені нестерпно боляче спостерігати ставлення до України і до українців нашого, так сказати, керівника й більшої частини тупого, зомбованого пропагандою населення. Хочу від себе особисто попросити пробачення за ті біль і горе, які приносить моя країна вільній Україні. 100 років — революція, війни, репресії, геноцид російського, і не тільки, народів добре попрацювали над генофондом. Україна згуртувалася, а Росія розколюється. Найбільше побажання: щоб це пекло швидше закінчилося. СЛАВА УКРАЇНІ!
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
