У Києві відбулася зустріч із мандрівником і ведучим телепрограми «Світ навиворіт» Дмитром Комаровим. У свої 33 він об’їздив півсотні країн, випустив цикли відеорепортажів із Непалу, Індії, Болівії, Куби, країн Африки та Океанії.

Зібралося чимало слухачів, ділився і розповідями для новачків, і порадами досвідченим мандрівникам.

 

Дорогою до Евересту Дмитро Комаров одягнув непальців у вишиванку і пригостив салом. 


Фото з сайту http://1plus1.ua/svіt-navіvorіt


Якщо сприймати місцевих лише як об’єкт для селфі, вони відповідатимуть вам взаємністю


Головне, за словами Дмитра Комарова, показати тубільцям, що ти — така сама людина, як і вони. Незважаючи на різний колір шкіри, відмінності у релігії, звичаях і світогляді, у представників усіх народів по дві ноги і дві руки. Інтерес до повсякденних проблем людей, прийняття їх культури, їх способу мислення також допомагають у комунікації. Часом для цього потрібно відкинути забобони, часом — бридливість, а часом — навіть гігієну (при цьому завжди мати із собою пару пачок сорбентів).

Мандрівникові доводилося їсти сиру печінку кози і смажених морських свинок, пити бичачу кров і воду з Гангу — усе для того, щоб говорити з аборигенами однією мовою. Турист, що сприймає тубільця не як особистість, а як декорацію для фото, довіри не викликає. Як і великі екскурсійні чи знімальні групи. Навряд чи плем’я, побачивши мікроавтобус, що під’їжджає до його території, спокійно продовжуватиме варити рис. Тому завоювати довіру аборигенів допомагає невеликий розмір знімальної групи — ведучий і оператор, яких супроводжують місцеві гіди-перекладачі. До речі, про оператора...


Іспит у джунглях Конча-Заспи


Дмитро Комаров згадує: «Вибираючи оператора, вирішив улаштувати іспит. Зателефонував Сашкові (Олександру Дмитрієву), ми зустрілися, поїхали на Труханів острів. Починаю ганяти по лісу, розповідаючи цілковиту маячню на кшталт: «Ми перебуваємо в джунглях Конча-Заспи, де живуть дикі племена...» Оператор знімає. Кульмінацією іспиту став той епізод, коли я заліз на дерево. Сашко віддав мені камеру, поліз за мною, вмостився на сусідній гілці, потім продовжив знімати. У той момент я зрозумів, що кращого оператора мені годі й шукати».


Потрібна не просто людина, котра вміє «ловити» яскраві кадри — оператор повинен працювати по пояс у болоті, при цьому не скаржачись і не запитуючи, яка зарплата. Працювати над моторошними, на думку європейців, сюжетами — поховальним багаттям Варанасі, наприклад, при цьому оцінюючи картинку з професійної точки зору. Ось нога з багаття покотилася — це яскраво і колоритно... А якщо мізки в черепі киплять — ні, не підходить...


Місцеві жителі в забутих Богом куточках Болівії та Непалу (багато хто з них ніколи не бачили фотоапарата) ховаються від камер чи кидають в оператора і апаратуру те, що під руку підвернеться. Олександр Дмитрієв зізнається, що за п’ять років роботи в різних країнах в нього летіли палиці, каміння, помідори, манго, авокадо... Вихід із ситуації простий: приїхавши в нове місце, оператор спочатку знімає пейзажі, птахів, тварин, а коли тубільці звикнуть до білої людини з дивною чорною штуковиною в руках, наводить об’єктив і на них. Тоді місцеві реагують спокійніше — найсміливіші навіть беруть у руки камеру і випробовують себе у ролі оператора.


Трапляється, зйомка не подобається владі. Наприклад, на Кубі знімальну групу затримали за те, що фотографували роздачу курячих ніжок за картками. На допиті запитали:


— Навіщо фотографували?


— Батькам показати.


— Навіщо?


— Показати, як на Кубі добре живеться, як продукти за картками роздають. У вас комунізм, а в нас такого вже немає, Радянський Союз розпався, продукти за гроші купувати треба. У нас ностальгія, ми сумуємо...


Світлий сум за комунізмом розчулив вартових закону, і «правопорушників» відпустили.


Ліва нога оператора


Для гідів також є іспит — «ліва нога оператора». Серед гідів чимало тих, хто прагне обдерти туриста як липку, при цьому показавши лише центральний храм чи музей. Такий гід у всьому готовий підтакувати клієнтові, який платить гроші. Відсіяти горе-екскурсовода допомагає такий прийом: нести несусвітню нісенітницю. Наприклад, розповісти про те, що в країні триває полювання на операторів, що недавно оператора викрали і хотіли з’їсти його ліву ногу, що ліва нога оператора — улюблені ласощі тубільців. У разі, якщо гід погоджується з усім: «Так, знаю, у нас є така проблема, довіртеся мені, я вас захищатиму», його женуть у шию, а якщо каже, що це якась ахінея й він про таке вперше чує — беруть в експедицію.


Труднощі перекладу


Ведучий і оператор під час поїздки до нової країни вивчають кілька десятків слів місцевої основної мови. Але цього недостатньо для обговорення тонкощів збирання дикого меду чи поїдання живих опаришів. Тому доводиться користуватися послугами перекладача. До того ж є мови, якими говорять кілька десятків чи сотень людей — раз відзнявши сюжет, ця мова ведучому, швидше за все, більше не знадобиться. Знайти папуаса, котрий знає, крім рідної мови, ще якусь, більш поширену, також непросто — зазвичай це втікачі, що покинули на кілька років плем’я, а потім повернулися на малу батьківщину. А для повноти картини уявіть, що переклад здійснюється під час спорудження будинку на дереві, з висоти метрів тридцять. Для цього ведучий, працюючи на дереві разом з дикуном по імені Оні, голосно ставить запитання російською. Під деревом стоїть перекладач з російської на кхмерську, який озвучує фразу перекладачеві з кхмерської на мову племені короваїв. Останній що є сили кричить у мегафон, сподіваючись, що тубілець на дереві почує запитання. Відповідь передається назад по ланцюжку...


***


Наостанок — діалог з Дмитром Комаровим:


— Куди не радите подорожувати?
— Всюди раджу.
— Але є ж небезпечні місця...
— Так, по Троєщині вночі не гуляйте.


***


А нині наша віртуальна експедиція екзотичними країнами підходить до завершення. Прагнете знати більше — купуйте квиток! Якщо не в Непал чи Болівію, то хоча б на зустріч із мандрівниками, які там уже не раз побували.