Останні економічні новації уряду (зокрема, підвищення мінімальної заробітної плати до 3200 гривень) призвели до неочікуваних результатів. Замість поповнення гаманця багато хто отримав вихідну допомогу. «Голос України» звернувся до своїх регіональних кореспондентів, аби вони розповіли, як реально такі рішення разом із загальною економічною ситуацією вплинули на підприємців.
Коли років десять тому хмельничанин Сергій розпочинав свій бізнес, вирішив, що все робитиме згідно з законом. І податки платити також. Сказати щиро, позиція була трохи дивною. Бо переважна більшість торгівців такого принципу не сповідувала.
Спочатку Сергій перепродував будівельні матеріали, котрі замовляв у виробників чи на великих складах. Потім дещо розширив асортимент і узяв на роботу продавця. А з часом створив ще й невеличку бригаду з трьох чоловіків, котра займалася дрібним ремонтом та монтажем. Оскільки справу доводилось мати з великоваговим товаром, то довелося взяти на роботу ще й двох сторожів. Заробітки були не такими вже й великими, але на життя вистачало, і підприємець був задоволений, що має роботу сам та ще й іншим дає. Зізнається відверто: сторожам платив тодішню мінімалку. Зарплата продавця і будівельників коливалась від двох з половиною до трьох з половиною тисяч гривень. Якщо їм вдавалось домовитися із клієнтами про вищу нагороду, не заперечував. І при цьому платив за кожного страхові внески до Пенсійного фонду.
Спершу справи йшли доволі успішно. Але будь-які загальноекономічні коливання завжди позначалися і на маленькій фірмі. Змінився курс долара, подорожчав товар — одразу впала купівельна спроможність, і люди відмовилися не те що від капітальних, а навіть від дрібних ремонтів. Піднялися комунальні тарифи, родини стали біднішими — продажі знову скоротилися. Тепер із ремонтами взагалі не поспішають. А якщо хтось і переклеює шпалери чи білить стелю, то намагається зробити це самотужки. Шукати замовлення для Сергієвої бригади стало все важче. Та й будівельників, охочих працювати на такі гроші, вже не знайти. Навіть якщо їм пообіцяти 3200. Колишні робітники вирушили на заробітки до Польщі. А нових вирішив поки що не шукати.
У результаті і у самого підприємця стало більше часу. Тож вирішив, що з обов’язками продавця він тепер зможе справлятися самостійно. До прилавка став сам, а ще одне робоче місце автоматично скоротилося.
Залишилось ще двоє сторожів, котрі виконували ще й функції вантажників. Але тут постала нова дилема. Тепер кожному потрібно заплатити збільшену мінімалку. А ще — єдиний соціальний внесок, за двох це 1400 гривень. Тож щомісячні витрати зросли більш як на чотири з половиною тисячі гривень. Для торгівця з ринку це багато. Якщо додати сюди оренду за кіоск та складське приміщення, набіжить ще майже три тисячі.
Тільки для того, щоб все це оплатити, потрібно щодня віддати понад 250 гривень. А ще ж хочеться і самому щось заробити. Тож щоденний прибуток мав би становити 300—400 гривень. Начебто не так уже й багато. Але Сергій рахує далі. На своєму товарі він може «накрутити» не більше десяти відсотків. Якщо взяти вище — не витримаєш конкуренції із будівельними супермаркетами. От і виходить: щоденна виручка має становити не менше чотирьох тисяч гривень. Такі гроші на базарних рядах тепер просто фантастика.
Спробував у січні та лютому жити за новими зарплатними правилами, але вже з початку березня повідомив своїм сторожам, що змушений відмовитись від їхніх послуг. Хоча хлопці наполягали, що вони готові і надалі працювати за півтори тисячі, мовляв, не проти отримувати гроші неофіційно. Але Сергій досі стоїть на своєму: хочу працювати лише в правовому полі.
Отже, тепер сам ще й наглядає за своїм товаром і вантажить його. Словом, із підприємця дійшов вже до сторожа. Хоча завдяки скороченням свої заробітки ще якось зберіг, але розуміє, що такими темпами свій невеличкий бізнес може і втратити. А про перспективи його розширення навіть мови не веде.
З подібною ситуацією стикається чимало підприємців та керівників підприємств. Саме про це говорили на засіданні міської комісії з питань легалізації тіньової зайнятості та зарплати, на яку були запрошені 26 керівників хмельницьких підприємств. Заступник Хмельницького міського голови Андрій Бондаренко був об’єктивним: «На підняття мінімальної зарплати реакція була дуже різна. Для кожного є свої наслідки, але міра ця була необхідна. Хоча вона об’єктивно б’є по бізнесу, та ми все одно маємо спільно віднайти шляхи, щоб зменшити навантаження на нього і водночас врахувати інтереси працівників».
Та нині єдине, що може запропонувати влада на місцях, — це спільно з фіскалами вести роз’яснювальну роботу з роботодавцями, доводячи важливість та переваги офіційного працевлаштування. Ті уважно слухають, але знаходити компроміс між роз’ясненнями і власними розрахунками все важче. В результаті керівники почали просто звільняти працівників і реєструвати їх як фізичних осіб-підприємців. Багато хто вдається до оплати праці за неповний робочий день. Інші укладають договори цивільно-правового характеру, котрі дозволяють платити менше, а при цьому на відміну від договору найму фактично не передбачають трудових відносин. Словом, малий бізнес усіляко викручується, щоб вижити. Причому підприємці не дорожать своїми посадами: вони готові змінити статус власника на сторожа. До того ж тільки заради одного — не втратити свою єдину справу і заробіток.
Хмельницький.
