Якби свого часу Сергій МЕЛЬНИК (на знімку) не був хмельницьким міським головою, коли доводилося постійно перебувати в центрі уваги великої громади обласного центру, його можна було б назвати класичним фахівцем із фінансів. Зібраний, зосереджений, легко і зі знанням справи оперує цифрами і даними... Він належить до тих політиків, хто більше керується логікою і конкретними фактами, аніж емоціями і популістськими заявами. Нині свої фахові знання з успіхом використовує, працюючи заступником голови Комітету Верховної Ради з питань бюджету. Тож оперувати мільярдними сумами — його давня звичка і обов’язок. Але чи почувається він грошовим магнатом у себе вдома? Які цінності є найголовнішими для родини Мельників? Про це цікавимося у народного обранця.

— Сергію Івановичу, ви перебрались до столиці після того, як стали народним депутатом, прижились у Києві?

— Та ні, я туди не перебирався, у Києві лише на роботі. Моя родина залишається у Хмельницькому. І в наших планах немає переїзду. Свого часу я вже переїжджав до столиці, коли мене запросили в Мінфін. Але столичне життя мене так і не звабило — повернувся до рідних місць. І ніколи не шкодував, що так зробив. Я, напевно, провінційна людина, мені набагато комфортніше у Хмельницькому. А столичною хворобою ніколи не страждав і не страждаю. Навпаки, мені дуже близькі рідні місця. Я народився у селі, що поруч із обласним центром. І мої однокласники, однокурсники, друзі, знайомі, колишні і теперішні, хлопці, з якими служив в армії, — переважно живуть там.

— І ви досі підтримуєте з ними стосунки?

— Не знаю, як для кого, а для мене армійська дружба і досі залишається якоюсь особливою. Я навчався на першому курсі інституту, коли вперше студентів вузу призвали в армію. Як ми тоді жартували, це був робітничо-селянський призов. Відслужив у Яворові на Львівщині і вдячний долі за це, бо саме там зустрів хлопців, котрі стали для мене друзями на все життя.

— Часто збираєтеся?

— Не так, як хотілося б. Часу завжди не вистачає. Свою роль відіграє і те, що я далеко від дому. І коли приїжджаю, хочеться побути з родиною. А насамперед — з онуком. Трирічний Іванко — це наше найбільше щастя. Правду кажуть, що на дітей бракує часу, а от до внуків ставишся вже зовсім по-іншому. Так уже склалося, що вихованням сина здебільшого займалася дружина Тетяна. З одного боку, я весь час був зайнятий на роботі. А з другого, у неї сильніший характер, вона завжди була суворішою і вимогливішою до сина. І я їй вдячний, що вона робила те, на що не вистачало мене... А Ваня тягнеться до діда — ми з ним найкращі друзі, і я щиро радий цьому. Думаю, тепер не прогавлю свій шанс.

— Чого б ви хотіли навчити його у житті?

— Для мене завжди були важливими родинні і загальнолюдські моральні цінності. Хочу, щоб вони стали головними й для онука. Звичайно, дитині потрібно багато читати, розказувати, навчати її усього хорошого. Але я переконаний, що ще більшу роль відіграє поведінка батьків у родині. Якщо хлопчик бачитиме, що чоловіки з повагою і любов’ю ставляться до його мами, бабусі, то і він поводитиметься так само.

— Ви показуєте такий приклад? У ваших подружніх стосунках зберігається романтика? Балуєте дружину подарунками?

— Можливо, ми не завжди демонструємо свої емоції. Але нас пов’язує життя, син, його дружина, онук — все, що довелось пережити разом. І це не  віддалило, а зблизило нас, зробило наші стосунки справді міцними. А от щодо подарунків... Зізнатись чесно, мені важко обирати їх для дружини. І не тому, що вона надто вибаглива, просто часто я не знаю, що краще для жінок — а раптом не вгодиш? Тому частіше беру на себе, так би мовити, матеріальний бік, а вже вибір покладаю на саму Тетяну. Але букет квітів і пляшка шампанського — це завжди за мною.

— А на дорогі закордонні курорти ви їздите відпочивати?

— Та не те що на курорти, просто у відпустку я вже давно не їздив. Якось усе було не до того. Коли працював міським головою — робота забирала надто багато часу. А ще ми так довго будувались...

— Ви самі зводили свій дім? Працювали на будівництві?

— Та ні, працювали будівельники, але ж за всім треба було наглянути, перевірити... Та й сам якусь роботу виконував. Я, напевно, назавжди залишусь сільською дитиною, котра звикла до праці. Досі люблю займатись садом, деревами.

— І город власноруч саджаєте та сапаєте?

— Буває й таке. Воно, звичайно, набагато простіше купити картоплю, моркву і буряки, аніж виростити їх на своїй грядці. Але такі ми вже є — селюки (у найкращому розумінні слова!). Коли є біля хати хоч сотка — треба її обробити. Це вже на рівні підсвідомості. Така наша ментальність українська. На жаль, моїх батьків уже немає. Але в селі залишилась хата, сорок соток землі, садок. Там навіть пасіка є. І ми намагаємось доглядати за всім цим. Щоправда, зізнаюсь чесно, більше навантаження падає на брата. А я вже йому допомагаю.

— Дружина, син, невістка поділяють ваше захоплення землею?

— Дружині було важкувато до цього звикнути, бо вона народилась і виросла у місті. У дітей теж багато інших справ. Але я сподіваюсь, що маленький Ваня розділить мої захоплення. До того ж, не треба уявляти, що ми всі там важко працюємо і живемо тільки з землі. Це ж більше для задоволення. Насамперед, морального. Я люблю відпочивати у себе біля дому, в саду. Я взагалі люблю те, що нагадує мені батьківський дім, рідну природу. І це не просто слова. От ви згадували про курорти. А я найбільше люблю Карпати, і родиною ми їздили відпочивати переважно туди. Хоча дружині більше подобається море. Але нас цілком задовольняли краєвиди на Одещині, а не якісь тропічні пляжі. А ще друзі «підсадили» мене на риболовлю на Дністрі. От саме туди переважно я і їжджу відпочивати.

— Сергію Івановичу, у вас не зовсім типові захоплення як для людини, котра має справу з мільйонними і мільярдними операціями...

— Ну, це все дуже умовно. Я завжди був управлінцем і фінансистом, але не бізнесменом. Та й надалі навряд чи займатимусь серйозною підприємницькою діяльністю. І я не шкодую за цим. Думаю, моя родина також. Ми звикли жити тим, що маємо. А щастя і здоров’я близьких тобі людей — хіба це не найголовніше у житті? Воно вартує більше, ніж будь-які мільйони.

Розмовляла Ірина КОЗАК.

Фото з інтернет-ресурсу.

Хмельницький.