Ім’я українського скульптора Михайла Левченка відоме у Бельгії, Німеччині, Італії, Іспанії, Чехії, Туреччині, Китаї, Сирії, Ірані, Польщі, Люксембурзі та у багатьох інших країнах. Він має міжнародні відзнаки та призи, його роботи є частиною постійних колекцій у музеях Кіпру, Аргентини, Італії та увійшли до каталогів Іnternatіonal contemporary artіst, Art Padova, Art Monaco, Іmportant Artіsts іn the world. Він брав участь у престижних міжнародних виставках: «Параллакс Арт Фейр» у Нью-Йорку і «Карусель Лувр Арт Фейр» у Парижі. А ось на батьківщині ім’я Левченка знайоме небагатьом. Та й свою майбутню творчість митець відверто пов’язує із закордоном. Чому так? Розмова з ним, яка почалася саме з цього запитання, природно перетворилася на дискусію про сучасне мистецтво в Україні:
На знімку: одна із робіт Михайла Левченка, яка експонується у Німеччині.
— У нас ніхто не зацікавлений у тому, щоб люди зналися на мистецтві. Немає відповідної освіти. Наше ставлення до культури — це штучний вакуум. Навіть в Інтернеті відсутня серйозна інформація на цю тему. Є багато мистецтвознавців, але знайти ґрунтовні статті практично неможливо. А професійні видання, як правило, постійно пишуть про одну й ту саму групу митців. Так триває роками. Як розірвати це коло — не знаю.
— Але ж у Києві почали регулярно проводити скульптурні салони. Хіба це не ознака пожвавлення культурного життя?
Михайло Левченко при репліці про скульптурний салон гірко посміхається і нагадує, що за участь у ньому скульптор має заплатити чималу суму, вже не кажучи про те, що на салоні йому треба щось представити. Це означає, що створити це «щось» він має теж власним коштом. А чи вдасться йому продати там свої роботи — велике запитання.
— Коли я порахував, у скільки мені стала б участь у київському скульптурному салоні, я зрозумів, що значно дешевше взяти участь у виставці в Монако, адже квитки туди й назад коштують дешевше, — підсумовує скульптор.
З’ясовується, в інших країнах з митців не витрушують останню копійку, а навпаки — у них вкладають кошти. Наприклад, у Бельгії, розповідає історію з власного досвіду Михайло Левченко, власники салонів запрошують митців з різних країн, виділяють їм певну суму, щоб вони створили скульптуру, а потім її виставляють. Звичайно, 30 процентів з продажу роботи галеристи беруть собі, але вони вкладають гроші у скульпторів, а не примушують їх шукати кошти на матеріал, оренду майстерні та ще й заплатити за участь у їхній виставці.
Від ситуації в Україні переходимо до того, яким і де бачить своє майбутнє Михайло Левченко:
— Сьогодні я живу на дві держави — в Україні та Польщі, готуюся до симпозіуму скульпторів в Ірані, який відбудеться в кінці квітня (наша розмова відбулася на початку квітня. — Авт.). У вільний від основної роботи час подаю заявки на участь у різних арт-проектах, і тільки 10 процентів з них, у кращому випадку 15, гарантують мені участь в тому чи іншому проекті.
— Чому не хочете брати участь в українських конкурсах?
— Бо вони оголошуються ледь не підпільно, й ім’я переможця відоме відразу, — відповідає Михайло Левченко. За його словами, через те, що суспільство пронизане корупцією, мов метал корозією, митцям без особливих зв’язків тут немає чого робити, і вони виїжджають. Тож не виключено, що невдовзі у сучасній скульптурі може з’явитися ще один Олександр Архипенко, але, як і перший, він теж отримає всесвітню славу далеко за межами Батьківщини.
Тетяна ПАСОВА.
Фото з архіву Михайла ЛЕВЧЕНКА.
