Анатолій Лютюк народився у 1947 році в селищі Великі Бірки Тернопільського району. Так сталося, що доля замолоду закинула його в Естонію. І хоч відтоді його життя змінилося кардинально, він залишився українцем.

 

Анатолій Лютюк із Хелен Еннок презентують «Книгу добра» міністру закордонних справ України Павлу Клімкіну.

 

Дитячий малюнок до «Книги добра».

 

Отож, коли Україна стала незалежною, у пана Анатолія з’явилася можливість допомагати їй. Разом із синами створив Центр української культури у Таллінні. А коли в нашу державу прийшла війна, ця організація почала надавати допомогу біженцям, пораненим та іншим соціально знедоленим людям.

— За сприяння Міністерства закордонних справ Естонії, місцевих шкіл, української діаспори, — каже Анатолій Лютюк, — за три роки ми зібрали 600 тисяч євро допомоги. Ці кошти витратили на закупівлю медичного обладнання для лікарень Бахмута, Костянтинівки, а також на інші нагальні потреби.

— Пане Анатолію, досі відчуваєте себе тернополянином, українцем?

— Українське коріння не дає погаснути моєму патріотизмові, навпаки, пробуджує його і змушує робити ще більше добрих справ. Ми шукаємо волонтерські організації, які на місцях знаходять людей, котрі потребують допомоги, і для них через волонтерів передаємо кошти. Особливо у цьому нам допомагає дніпровська громадська організація «Вільна Доля» під керівництвом Андрія Білонога.

— Ваші сини розуміють, що саме відбувається в Україні?

— Звичайно. Вони переймаються проблемами українців ще більше, ніж я. Їм боляче спостерігати, як страждає їхня друга батьківщина.

— Допомога Україні для вашої родини на першому місці?

— Для родини — так, а от для мене на першому місці «Книга добра».

— Що це за книга? Для кого вона?

— Туди увійдуть 50 реальних історій і 50 малюнків про добро,  що створені з українськими дітьми. Її зшиють із унікального паперу (черпаного), що буде виготовлений вручну із привезених з України клаптиків тканини з одягу авторів творчих робіт, а також з рослинних зерен. 100 примірників цього видання буде передано у 50 найбільших бібліотек світу. Завдяки цьому проектові про Україну дізнаються більше.

Від автора. Анатолій Лютюк — один із співорганізаторів видання цієї незвичайної книги, яка буде створена за підтримки Міністерства закордонних справ України, Міністерства культури Естонії та Міністерства закордонних справ Угорщини. Виготовлена вона буде саме у Центрі української культури у Таллінні.

— Можете розказати якусь із цих історій?

— У селищі Кримське, що на Луганщині, в одному господарстві жив качур. Завжди ходив брудний, таляпався в калюжах, кидався на всіх чужих. Проте була у нього одна відмінність. Він відчував, коли прилетить снаряд або міна. За 15 хвилин до цього він починав кричати на все подвір’я, тож люди знали: уже потрібно бігти в підвал.

А на Донеччині мені розповіли іншу цікаву історію. З боку сепаратистів прилетів снаряд без запалу. На ньому було написано: «Братчики, це все, що я міг для вас зробити». Хтось на тому боці воює не зі своєї волі. І він відкрутив запал, аби від вибуху ніхто з наших воїнів не постраждав. Це — подвиг.

— А як естонці ставляться до війни в Україні, що вони кажуть, коли жертвують гроші?

— На це питання краще відповість Хелен Еннок — перший секретар посольства Естонії в Україні.

Варто зазначити, що наша розмова відбувалася в посольстві Естонії в Києві. Там якраз проходила презентація «Книги добра». У цій події брала участь і пані Хелен. Ось що вона сказала:

— Естонцям шкода вашу країну. Щиро шкода. Кожен свідомий естонець розуміє, що Росія напала на вас. І ми теж можемо стати черговою країною, яка зазнає окупації. Тому важливо зупинити росіян тепер, щоб ця чума не розповзлася всією Європою. І ми будемо робити все на рівні Міністерства закордонних справ, неурядових організацій, щоб наблизити вашу перемогу. Слава Україні!

Як ніколи, мені було дуже приємно сказати у відповідь:

— Героям слава!

Михайло УХМАН.

Фото надані автором.