Як кропивницькі спецпризначенці рятували Амвросіївський інтернат
У 2014 році інформація про те, що проросійські сепаратисти хочуть вивезти українських дітей, вихованців інтернатів, до РФ, сколихнула українське суспільство. Нам вдалося розшукати очевидців і учасників порятунку дітей Амвросіївської загальноосвітньої школи-інтернату І-ІІІ ступенів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
На знімку: спільне фото з рятівниками на згадку.
Червень. Влада міста відверто займає проросійську позицію. Українським військовим на територію міста вже було «в’їзд заборонено» — згадує директор інтернату Володимир Хоботов. Дороги поблизу Амвросіївки заблоковані — виставлено блокпости.
Діти от-от мають виїхати на відпочинок (ще не тікати), але жоден перевізник не дає транспорт, щойно чує, звідки і куди їхати.
«Містом уже рухалися російські війська, — розповідає Володимир Хоботов. — Я так зрозумів, що озброєні люди прийшли навіть у департамент освіти. Самозванці позаймали там посади...».
На факс інтернату приходять документи від нового керівництва департаменту. Папірцями забороняється евакуація дітей за межі «ДНР» (звісно, на територію РФ їхати можна).
Та замість «пакувати» дітей для оздоровлення в Росію, Володимир Хоботов продовжує шукати способи перевезти дітей на територію України.
Перші дні липня. Кропивницькі спецпризначенці витримали один із боїв за Савур-Могилу. Вони дислокуються в Амвросіївці на території відділу прикордонної служби. Їх тут десь 20. Для українців, що залишились в Амвросіївці, це і управління, і адміністрація, і МВС. Близько опівдня до військових «тихо», щоб ніхто не бачив, приїздить директор інтернату. Показує командиру спецпризначенців факсограму, розповідає свою історію, просить допомоги: «Я вже не знаю, до кого тут звернутися. Дітей треба терміново вивозити. Бо «там» це буде черговий сюжет про те, як діти тікають від карателів».
Офіцер, який командував двома групами спецназу, повідомляє про проблему командуючому сектору «Д» Андрію Грищенку. Той приймає рішення про евакуацію, домовляється з маріупольськими перевізниками. Виїзд планують на ранок 4 липня під тегом «таємно». А дітей вирішують оберігати, щоб їх не «порятували» раніше. Вже о шостій вечора спецпризначенці займають оборону інтернату. Завдання — дочекатися ранку. На території виставляють охорону, снайперів та кулеметників. На підхваті — невеликий резерв.
«Коли ми ввечері приїхали в інтернат — діти до нас приглядалися. Певна річ — люди з автоматами приїхали. Дехто підходив, про щось запитував. Ми говорили, жартували. Проросійських настроїв у дітей не було. І настороги особливої теж. Це, звичайно, заслуга директора і колективу», — розповідає спецпризначенець Руслан.
Кожен учень знав, хто друг, а хто ворог у цій «мирній» битві. Адже серед випускників школи — син багатодітної родини (загалом п’ятеро сиріт змалку) Сергій Кривошеєв. У школі його знали як спортсмена, потім відважного добровольця, згодом — десантника. Його життя обірвалося в 19 років. Сергій — один із 49 героїв, які були в військово-транспортному літаку Іл-76, збитому терористами над Луганськом. Проходячи шкільними коридорами, учні бачили фото Сергія, знали його історію. Знали, чому він загинув та від чиїх рук.
Ранок 4 липня. Вже завтра дітей мають забрати на «оздоровление» в Ростовську область. Але інтернат під контролем українських спецпризначенців. Діти снідають. Скоро по них приїдуть автобуси. Але цього року їх супроводжуватимуть не тільки вихователі, а й дядечки у формі з жовто-блакитними шевронами.
«Діти не сприймали нас насторожено, але видно було, що вони бояться. Менші просто самі по собі були перелякані, бо навколо вже були обстріли, працювала артилерія», — згадує військовослужбовець Руслан.
О шостій ранку приїжджають два автобуси «Мерседес», БТР 72-ї механізованої бригади та «швидка». Ще були автівки спецпризначенців — УРАЛ та «Нива». О сьомій 62 дитини та 12 супроводжуючих із колективу інтернату займають місця в автобусах. «Вперед», — лунає в радіоефірі наказ офіцера.
Перша автівка веде розвідку маршруту, періодично віддаляючись на кілька кілометрів. Далі — БТР, автобуси. Замикає колону «УРАЛ» із групою спецназу та кулеметником напоготові. Треба їхати так, щоб не зустріти на шляху військові блокпости. Навіть українські. Щоб інформація про рух колони якимось чином не потрапила в доповіді.
Найкращий маршрут — поза основними дорогами. Маршрут — на Розівку Запорізької області. Чіткої лінії розмежування на той час немає — в халепу можна втрапити будь-де.
Час від часу вібрує телефон директора інтернату — дзвінки з профільного «департаменту» «ДНР». Жіночий голос «замміністра праці і соціальної політики» Коровкіної (як пані сама представилась) постійно повторює: «Куда вы детей везете? Верните детей. С вами вопрос решен: вас расстреляют. А детей верните!»
«Усе нормально з дітьми. Ми вже на підконтрольній Україні території», — відповідає директор.
У відповідь — чи не з десяток дзвінків від «керівників» різних рангів, які кличуть себе «керівництвом міністерства». Проте, крім лайок та погроз по телефону, вони нічого не можуть удіяти. Діти в надійних руках: під наглядом колективу інтернату і в супроводі військових, перед якими надважливе завдання — вивезти дітей на безпечну територію.
Близько 6-ї вечора. Перший блокпост, біля якого зупиняються автобуси. Розівка. Тут — 72-га бригада. Від початку «подорожі» минуло майже 12 годин. ДНРівське пекло позаду. «Мандрівники» можуть відпочити. Тут на них уже чекають представники місцевої влади, правоохоронці та інші автобуси...
«А ми... повернулися в Амвросіївку та продовжили виконувати бойові завдання», — завершує розповідь спецпризначенець Руслан.
Евакуація дітей з Амвросіївки — перше знайомство директора закладу з кропивницькими спецпризначенцями. Вони були його останньою надією на порятунок дітей — згадує Володимир Хоботов. І ці люди не підвели.
Минуло майже три роки. Уже колишній директор Амвросіївської загальноосвітньої школи-інтернату І-ІІ ступенів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування Володимир Хоботов оформив пенсію за вислугою років і нині живе в Дніпрі. Про події тих часів розповідає емоційно, але з посмішкою. Згадує, як після повернення в рідну Амвросіївку, його цілу добу тримали під вартою як небезпечного злочинця — російські найманці звинувачували в тому, що він викрав дітей і продав їх «карателям на органи». Історія про те, як вони «непомітно подорожували» тоді, у липні 2014-го, наповнена словами вдячності кропивницьким спецпризначенцям. А вони, як тоді, так і тепер, щодня роблять свою воєнну справу — стоять стіною на захисті України, рятують життя людей і бережуть наш спокій.
Ольга ТКАЧЕНКО.
Фото надано автором.
Кропивницький.
