Таким панно із зображенням розірваного ланцюга накрили київський Будинок профспілок. Столичний Майдан за три роки війни змінився. Друзі-росіяни зізналися, що «не можуть надихатися повітрям свободи» і «відвести очі від доброзичливих українців». І у вишиванках, і у військовій формі... А ще багатьом гостям країни не зрозуміло, чому українці... не агресивні? І навіть наші фронтовики бажають їм щастя й миру. «Тату, ти найкращий у світі!» — написала на стіні одного з будинків на Андріївському узвозі маленька дочка фронтовика до Дня Києва. А кращий у світі тато домалював маки й блакитне небо. Символ пам’яті. І свободи.
Антивоєнні пікети в Москві.
Фото з архіву Ірини КАЛМИКОВОЇ.
Олександра ФЕДОРЧУК (Москва, вільний журналіст):
— «Війна — варварство, коли нападають на мирного сусіда, але це священний обов’язок, коли захищають батьківщину» (Гі де Мопассан). Життя будь-якої людини ділиться на «до» і «після», його розділяє і щастя, і біль. У моєму житті один із найкрутіших поворотів у самосвідомості стався фатальної весни 2014 року. Вмить я, людина, котра жила в гармонії із собою і світом, відчула безодню, в яку затягував світ навколо. «Війна є запереченням істини й гуманності. Річ не лише в убивстві людей, тому що людина повинна так чи інакше померти, а у свідомому й завзятому поширенні ненависті й брехні, які помалу прищеплюються людям». Ці рядки написано не в Росії XXІ століття. Слова належать Джавахарлалу Неру, але кожне розпеченим свинцем пропікає душу... Так почалася війна Росії з Україною. Відтоді немає жодної миті, коли будь-який громадянин Росії має право відчути себе непричетним до ганебного злочину проти людяності. Війна, що триває понад три роки, яку поки що не зупиняють ні подвиги Українських героїв-воїнів, що борються за свободу і мир, ні світова дипломатія, ні зусилля самотніх голубів миру — пацифістів. У моїй душі застигли трагедії прощання з красивими, сповненими сил і любові до життя до останнього подиху українськими героями-воїнами. Так само, як колінопреклонно їх проводжають, ми, росіяни, повинні встати перед тими, з ким ще недавно були поєднані сімейними, дружніми узами... Наш обов’язок — зупинити страшне, відоме з біблійних часів братовбивство. Покаяння не є спокута, але це крок у бік добра, відмова від зла. На покаяння здатен тільки сильний. Доля слабкого — ховатися за ширмою загальних фраз. Переломлення зачерствілих свідомості, почуттів, тіл нам необхідно, щоб знову знайти людську подобу. Пробач нас, Україно! Тих, хто не вийшов на площі з вимогою миру, і тих, хто вийшов, але не подужав домогтися миру. Як Віллі Брандт, котрий став на коліна і схилився в покаянні перед жертвами кривавих злочинів нацизму, в Пасхалію 2017 року, від імені всіх людей доброї волі, я схиляю коліна перед подвигом українського народу й прошу прощення в Матерів, дружин, дітей, братів, батьків, товаришів, котрі втратили найдорожчих і найкоханіших. Пробачте. Ми не припинимо нашої спільної боротьби за Мир. Тільки ПЕРЕМОГА!
З побажаннями миру й добра.
Анатолій УМЕРОВ (Обнінськ, пенсіонер):
— Щоденна шалена антиукраїнська пропаганда на всіх російських телеканалах — це злочин проти нашого народу. У нас «виховують» вороже ставлення не до самої України, а, насамперед, до українського народу. Тепер українці асоціюються ледь чи не з найголовнішими ворогами Росії. Зупинити це «виховання» неможливо, доки при владі залишається нинішнє керівництво нашої країни. Але воно не вічне.
А братня дружба між нашими народами не розсиплеться. Слава Україні!!!
Ірина ПОПОВА (Санкт-Петербург, художник):
— Я завжди вважала, що Крим — це Україна. І я вірю, що все повернеться на круги свої. Досить багато друзів поділяють мою позицію. Мені шкода, що українці думають, начебто вати 85%. Це не так, повірте! Усі переживають і стежать за подіями в Україні. Переживали й за Майдану! Нескінченний біль і нестримні сльози... У моєї такси Діни, навіть тоді, коли кисельов агресивно поводився по зомбоящику щодо України, завжди на нашийнику висіла Українська стрічечка! Пікети, мітинги (зйомка Олександра Сотника) — доказ нашої підтримки. Там є і я, і багато опозиціонерів. Повірте, в Україні все буде добре! Усе налагодиться, я знаю, вірю! Сьогодні доводиться тільки молитися за вас! Дуже хочу приїхати в Україну, але, боюся, мене до вас не пустять. Українці, ми з вами й нас багато, повірте!
Філіп АРТУА (Санкт-Петербург, підприємець):
— Війна.
Три роки нелюди, що захопили владу в моїй країні, вбивають людей в Україні.
Зробивши смугасту стрічку своїм символом, надягши її на рукави вбивцям.
Не воїнам, а саме — вбивцям.
Це, напевно, найогидніша сторінка в нашій історії.
Нерозумно й, напевно, безглуздо писати зараз те, що я збираюся. Безглуздо, бо ми нічого не змінимо сьогодні, завтра. Нерозумно, бо ті, хто зберіг здоровий глузд, і так усе розуміють, а іншим, божевільним, пояснювати марно.
Але заради моїх друзів, які роблять свій, можливо, найголовніший у житті вибір — напишу.
Дві зустрічі.
Перша — легка, мимохідь.
Старий знайомий. У гостях. Йому 43 роки, власник невеликого готелю в маленькому місті неподалік Пітера.
Сидить людина за столом і щиро, з дитячою такою радістю, захоплюється приєднанням Криму. І обурюється з приводу «п’ятої колони». І вимагає бити «хохлів» і вішати нацзрадників.
Я багато разів зупинявся в його готелі. Я пив із ним.
Він друг мого друга.
Коли я повідомив, що нацзрадник, бандерівець — це я, очі його налилися кров’ю. Коли я повідав, що дотримуюся ліберальних політико-економічних поглядів, між нами було все скінчено. Назавжди.
Але тут я не стримався і сказав, що українці мені — брати, а путін — ворог.
Очевидно, тільки зріст 190 см, 93 кг ваги й моє минуле морського піхотинця врятували мене від негайного розтерзання.
Він щиро, усією душею, — ненавидів мене.
НЕНАВИДІВ ЗА ТЕ, ЩО Я НЕ ХОЧУ ВІЙНИ З УКРАЇНОЮ.
За те, що думаю. І заважаю йому не думати.
Це — провалля. Провалля, яке розділило наш російський народ.
Створене сектою «свідків путіна», путіністами. Це фашизм. У чистому, первозданному вигляді. Звичайний фашизм.
Далі — уже зовсім не смішно.
Зустріч друга.
Мій старий товариш. Людина, яких мало. Строковиком пройшов Афган, після цього з відзнакою закінчив Вище військове училище. Усе його життя — ВДВ. Усі «гарячі точки», обидві Чечні.
Полковник, з тих, які вкрай рідко стають генералами. Тому що спину гнути не вміють і що таке Честь — знають. Але, якимсь дивом, мого товариша представили, і влітку ми збиратися вітати його з генерал-майором.
Зустрілися в медичному закладі. Обнялися, а в нього сльози в очах, шепоче: «Я звільняюся. Я рапорт подав. Не можу більше».
Перед моїм товаришем постав вибір — виконати наказ, воювати з Україною — або закреслити своє життя. Бо піти з армії для нього — означає, піти з життя. І він прийняв єдино можливе рішення.
Ми сиділи в курній кав’ярні поруч із Фінлядським, і він усе повторював — ну це ж злочинний наказ, це ж брати, не можна, не можна ніколи!
Я не знаю нікого, хто б був настільки відданий своїй країні, своїй Батьківщині, як мій товариш. Я бачив його в бою. Він для мене — втілення легенди про Офіцера й Патріота. Це тільки видається патетикою.
І те, що сьогодні з ним відбувається, — трагедія. Реальна.
Що розриває мою країну.
Ось такі різні історії.
Завтра ми знову вийдемо на площу.
У Москві дозволили. Нам у Петербурзі — ні.
Виходити — нерозумно, більшість скаже, що ми нічого не змінимо, не вийти — неможливо. Підло. Діти потім запитають: «Тату, а що робив ти, щоб фашизм не пройшов?»
Будемо битися.
Андрій ЛИТВИН (Петрозаводськ, географ):
— Серед тих, хто воює проти України на Донбасі, з самого початку нинішньої війни не було конкретних дивізій російської армії, серед особового складу яких знайшлося б чимало противників вторгнення в Україну, а також просто пацифістів. Були заслані агенти ФСБ, були місцеві прихильники російської імперії (не особливо важливо, під якою назвою), в тому числі серед міліції і військових, були проросійські імперці-добровольці з різних країн. Найбільше бойовиків-військових прибуло з різних регіонів Росії, в тому числі з Карелії. Звичайний алгоритм їхніх дій: звільняються з російських силових відомств, проникають на схід України і збиваються в зграї протизаконних військових угруповань. Циніки-головорізи їдуть заробити, адже з Росії через посередницькі «громадські» організації (наприклад, «донських козаків») тече потік нафтогазових грошей. Є й ідейні українофоби.
Всіх їх об’єднують російська імперськість, агресивне неприйняття демократії і добровільність у тому сенсі, що ніхто їх насильно не гнав воювати проти України. Тому на них відчутно подіють: припинення фінансування, значно більша, ніж зараз, імовірність загибелі або важкої інвалідності й кардинальна зміна ставлення до них у Росії — як до протизаконних найманців, а не «патріотів». Поки що у найбільшій за площею, найбагатшій за запасами деяких корисних копалин і другій за ядерним потенціалом державі світу рівень імперськості, авторитаризму, репресій і зомбування свого і закордонного (!) населення продовжує зростати. Отож, дорогі українці та щирі друзі України, розраховувати можна тільки на себе, а не на Захід чи Схід. Тим більше важко сподіватися на те, що зомбі-імперці вилікуються.
