У цьому матеріалі ми наводимо уривки з повідомлень, які надсилають у редакцію наші співвітчизники, котрі залишилися на окупованій території.
— Останнім часом у дворі на лавці найбільше розмов у нашої луганської «дорослої тусовки» про українську пенсійну реформу, — пише луганчанка Тетяна М. — Інформації поки що обмаль, але це дає ще більше приводів для обговорень. Інтерпретацій величезна кількість. Тим паче коли врахувати, що більша частина інформації з «великої землі» проходить через сито місцевої пропаганди. У підсумку в головах моїх подружок — мішанина.
Погляди в них — від украй проукраїнських до радикально проросійських. І, що найцікавіше, шанувальниці Путіна голосніше за всіх кричать, що Україна їм зобов’язана платити пенсію: «Ми ж працювали!»
Тоді починаю розтлумачувати, пояснюючи на пальцях: «Пенсійна система в Україні називається — солідарна. Тобто діти платять податки, які йдуть на соцвиплати батькам. А ваші діти солідарні з Україною? Ні! Вони не тільки не платять податки, а ще й воюють проти неї зі зброєю. А про вас я взагалі мовчу. Хто бігав із російськими прапорцями? Хто кричав: «Путін! Путін!» Хто три роки тому читав нам агітаційні лекції про те, що в Росії пенсії втричі більші й тепер ми теж їх одержуватимемо? І після цього ви хочете ще українських соцвиплат? І побільше? Де ж ваша «велика» путінська пенсія?..» Сидять, мовчать...
Нас — українських бабусь у «тусовці», переконувати не треба. Ми й так розуміємо, що за ці три роки накоїли тут любителі російського життя. Але при цьому помічаємо, як у стані наших «опоненток» виникають сумніви.
Вони хоч і продовжують використовувати штамповану російською пропагандою термінологію, але роблять це вже якось без злості, майже лагідно: «Хунта своїм підвищує пенсію, намагається чинити по справедливості. А наші про справедливість тільки говорять. А як доходить до діла: «На тобі, бабцю, три копійки і йди звідси. Радій, що взагалі щось дали...»
— Але ж при Україні справді було краще, — зізнається пенсіонерка з Луганська Ірина П. — Якось стабільніше. Діти працювали, онуки вчилися, ми одержували пенсії... У мирний час ми жили всі однією родиною: бабусі, дідусі, онуки. Разом на дачу їздили, на море, на свята збиралися за одним столом... Але я побоялася, що всього цього мене позбавлять, повіривши три роки тому в пропаганду про «нациків», «правий сектор», «фашистів у Києві»... Але ж і правда позбавили. З тою лише різницею, що не якась вигадана «хунта», а ті, хто найбільше про неї кричав...
А що тепер? Дочка із чоловіком і онуками в Полтаві. Там винаймають квартиру. Дорого. Кажуть, що й інших проблем вистачає. Однак на всі вмовляння повернутися відмовляють. При всіх складнощах у них там тепер є, як казали раніше, упевненість у завтрашньому дні. Хоча б для наших онуків в Україні точно є майбутнє. А тут — у Луганську, як сказала моя дочка, тільки минуле...
Тепер, не дай Боже, щось трапиться зі мною, вони й приїхати не встигнуть. Мій чоловік не виніс усіх цих переживань і буквально «згорів» за місяць. От я й залишилася на старості років зовсім сама. А точніше сказати: сам на сам із «русским миром»...
