У цьому матеріалі ми наводимо уривки з повідомлень, які надсилають нам у редакцію наші співвітчизники, котрі залишилися на окупованій частині Донбасу.
— Зазвичай коли я вам пишу, то розповідаю про те, що відбувається на території, яка себе йменує «ЛНР» — пише луганчанка Наталя М. — Цього разу хочу написати, як ми бачимо те, що відбувається в Україні щодо нас. А коли точніше, що відбувається (або не відбувається) в інформаційному плані...
Я дуже багато чую з українського боку про те, що Росія веде «гібридну війну», головною зброєю якої є інформація. І ми тут наочно бачимо, скільки ворог витрачає зусиль і засобів на пропаганду. Але чи протиставляють їй з українського боку які-небудь дії? Якби вони були, то ми б тут їх відчули. Поки що тільки обіцянки про те, що коли-небудь що-небудь буде зроблено.
Знаєте, як у людини, котра народилася й виросла в країні Рад, у мене виробилася стійка алергія на слово «буде». Нас довго годували обіцянками про «світле майбутнє», яке обов’язково настане колись... Україна вже інша, і в неї між словами «буде» і «зроблено» має минати дуже короткий період часу. Особливо якщо йдеться про війну...
Але активної протидії російській пропаганді за три роки ми тут, у Луганську, не відчули. Але ж саме наші уми в умовах протистояння, як мінімум для профільного міністерства, мали б бути в пріоритеті. Натомість я знову читаю в Інтернеті, що «Мінінформполітики анонсувало появу газети для жителів зони АТО». Агов! Яка газета? Для кого? Вам гроші нікуди витратити? Як ви її збираєтеся сюди доставляти? Таке відчуття, начебто ці люди не зовсім розуміють, що тут у нас відбувається.
Недавно я була в Києві в гостях у молодшої сестри. Вона — передплатник вашої газети. І поки я жила в столиці, щодня її читала. Мені дуже сподобалися матеріали Тараса Чорновола: зрозуміло, досить доступно й за деякими позиціями обнадійливо.
Я тоді ще подумала: саме такої інформації нам тут і не вистачає. От і вирішила прихопити три екземпляри «Голосу України» із цими публікаціями з собою в Луганськ, щоб показати подругам. Але коли проходила «прикордонконтроль «ЛНР», газети побачили «ополченці», і мене затримали «до з’ясування». Протягом трьох годин мене розпитували, хто я, звідки, з якою метою везу «пропагандистські матеріали»? У підсумку відпустили, але перед цим змусили викинути газети й надалі «такої агітаційної продукції на територію «республіки» не завозити».
Тому друковані ЗМІ сюди ніяк не потраплять. Я чудово розумію: потрібно боротися за уми й тих, хто перебуває в прифронтовій території, яка підконтрольна Україні. І тут, можливо, газета потрібна. Але для нас, тих, хто перебуває в окупації, підходять винятково електронні ЗМІ. Тут, у Луганську, якщо й піймаєш (з великими зусиллями) яке-небудь українське радіо, то воно все в кращих традиціях ефемівських станцій мирного часу: розважальна музика, пуста балаканина ведучих і, максимум, пару хвилин новин двома-трьома реченнями. А з протилежного боку — усякі «Козачі радіо» та «Радіо Новоросії» з їхньою вивіреною, грамотно вибудуваною пропагандою, що задурює мізки...
