Марсель Х. Ван Херпен, автор світового бестселера «Війни Путіна», розвінчав для світового співтовариства міф про вдавану толерантність кремлівських братів, братів на крові. І на кожній із 300 сторінок свого глибокого аналізу нагадав: українці й росіяни — н-е о-д-и-н н-а-р-о-д! Різні — цінності, історія, традиції, менталітет, рівень страху, мова, колискові... А спільні в українців і простих думаючих росіян — тільки любов до правди й ненависть до одержимого, «соскочившего с ума» путіна. І їх уже більше, молодих, світлих, готових собою ризикувати. Мільйони, які не побоялися позавчора вийти під посольства й на вулиці великих і малих міст Росії з плакатами «Путин — мой личный враг!» і «Россия и мир будут свободны!»

 

Мітинг протесту проти влади Росії (за участю колишніх громадян РФ). Тель-Авів. Ізраїль.


Фото Володимира ВИНЕЦЬКОГО.

Ірина ГОЛОВИНСЬКА (Москва, журналіст, редактор):
— Не можна воювати з Україною!
Одна моя подруга кілька років їздила з цією наклейкою на машині: «Не можна воювати з Україною». Інша в рік анексії Криму свій день народження відзначала в жовто-блакитних тонах, у кольорах українського прапора. Я ходила на один з московських протестних мітингів у вишиванці, яку привезла зі Львова. Як мені пояснили, візерунок на ній відповідає тому регіону, звідки родом сім’я мого батька. Моя бабуся з боку матері родом із Києва. Мати мого чоловіка народилася в Полтаві. І так далі, так далі. Ми пов’язані з Україною тисячами ниточок, дружніх, родинних, ділових. Українське сонце — у крові великих російських письменників. Не можна воювати з Україною! Не можна, і все. Це так просто.


Я б хотіла дожити до того дня, коли при слові «Україна» мені не буде соромно й жахливо боляче. Мені б дуже хотілося вірити в те, що коли наш Мордор розвалиться, мої співвітчизники швидко припинять вживати безглузді вирази на кшталт «київська хунта» або «укрофашизм», щоправда, їм тоді треба буде довго пояснювати, де чорне, де біле, а воно вже фатально переплутане в головах.


Може, нам усім допоможе гумор. У Львові продавщиця в сувенірній крамничці, впізнавши в нас москвичів, зі сміхом запитала: «А ви справді вірите, що ми бандерівці й з’їдаємо по немовляті на сніданок?» А харківська моя приятелька ніжно називає своїх сусідів укропами.


Гумор протистоїть гарячковій державній маячні й добре з цим справляється. Але зупинити братовбивчу війну не в змозі. На жаль, у нас майже не залишилося вільної преси, здатної скласти конкуренцію держпропаганді, що методично отруює дорогих росіян.


Але є одна відважна велика жінка — Вікторія Івлєва. Можливо, її героїчними зусиллями й для нас усіх, хто мимоволі мовчить, буде порятунок.


Галина БУНІНА (Воркута, республіка Комі, інженер):
— Я спілкуюся з українцями й підтримую Україну. Мені соромно жити в Росії й визнавати себе росіянкою, бо моя країна несе у світ війни й розруху. Це так. Але українців я люблю й поважаю за те, що скинули Януковича — самотужки. Соромно перед українцями за всі дії путіна. Але путін — це не Росія! Він окупант і нелегітимний президент. Після вбивства Бориса Нємцова мені важко почуватися частиною Росії. У мене вмерло це почуття разом з Борисом Юхимовичем...


Вам Процвітання й Сил витримати всі випробування! З любов’ю до України й усього українського народу! Слава Україні!


Олексій БЄЛЯКОВ (Москва, журналіст):
— Не знаю, на жаль, як це пишеться українською. Відтворюю на слух: «Нич яка мисячна, нич яка мисячна, зоряна ясная. Видно, хочь голки сбирай...» Це моє дитинство, цю пісню глухуватим голосом мені співала мама.

Вона була моєю колисковою. Мама знала її від своєї мами, яку я не застав. Бабуся, Віра Гуріївна Потапенко — родом із Миколаєва, там досі живе моя велика українська рідня. А прізвище Потапенко, коли став журналістом, я іноді використовував як псевдонім. Шанував свою українську «четвертинку». Але повернуся до колискової. Я надовго про неї забув. А коли чотири роки тому народилася молодша дочка, я з нею проводив багато часу. Якось увечері заколисував. Із глибин раптом виринула вона, мамина пісня. Я заколисував свою маленьку «потапенку» на руках і наспівував: «Вийди, коханая, працею зморена, хочь на хвилиночку в гай...»


Мовладин НІхло-Каті (з Грозного, політичний дисидент, відкрив досьє проти Росії в Страсбурзькому суді в 1997 році, пенсіонер, живе в Празі):
— Сам факт існування російської імперії — історія кривавих конфліктів, незліченну кількість разів ініційованих російською імперією. Росія поза конфліктами себе не мислить. Їй немає жодної різниці — з ким, коли й на яких підставах конфліктувати. Війна в Україні — ланка незліченної низки конфліктів російської імперії. Що робили росіяни в Україні в XVІ, XVІІ, XVІІІ, XІX, XX століттях? Те саме намагаються робити й нині... Крім того, цей конфлікт відволікає російський народ від внутрішніх проблем, яких в Росії було, є й залишиться сонм. У Росії прийнято мати своїх власних політичних цапів-відбувайл і виводити провину самого російського народу за дужки провини й звалювати провину російського народу на політичних діячів Росії всіх часів, усе в цьому зв’язку залежить від поточної кон’юнктури — шпани, що перебуває при владі. В Московії завжди була, є й залишиться при владі кривава шпана. Це така країна... країна політичних неандертальців, ідеологічних пітекантропів, правових вандалів, юридичних варварів, країна савани юстиції, країна прокрустового ложа мідасових судилищ — Союз Лінча й Гільйотини — Росія така за всіх часів. Країна, на рахунку якої сотні мільйонів людських жертв... Росія витратила й витрачає незліченні багатства на підривну діяльність по всьому світу (за моїми підрахунками, за 70 років — не менше 10 000 000 000 у доларовому еквіваленті). Цифру не завадило б уточнити спеціальним експертам, хоча це складно, проте дуже важливо уточнити суму, витрачену на дивовижно-дику печерно-дрімучу підривну діяльність за період після Другої світової війни. Я обиватель, а не фахівець. Трохи мислячий обиватель...


Як і будь-якому іншому народу, я бажаю українцям свободи, незалежності, цілісності української держави, українства, української мови, українських шкіл усіх рівнів, національних Удач, національних Успіхів, бажаю миру й процвітання науки, техніки, технологій, власних продуктів, товарів, послуг світового рівня. Головне — бажаю Перемоги! Повної Перемоги над своїм ворогом, Повної й беззастережної.


Михайло МИШКІН (Москва, програміст):
— Знайомі українці в мене з’явилися тільки після початку війни. Я дуже радий дружбі з ними й тому, що знаю таких самовідданих, безстрашних, чуйних і небайдужих людей.


Мені нестерпно, що моя країна відіграла вирішальну роль у розв’язанні й підтриманні безглуздого й нелюдського конфлікту на сході України й що наші правителі незаконно приєднали півострів Крим. Мені дуже шкода людей, які постраждали через це. Тих, хто загинув, хто потрапив під снаряди, хто зазнав катувань і насильства, хто втратив близьких, здоров’я, дім і мирне життя. Мені дуже прикро бачити наростаюче божевілля. Я дуже радію, коли знайомлюся з людьми, які зберігають людяність у таких страшних умовах і роблять хорошу справу.


Ми разом з однодумцями з антивоєнної ініціативи «Вогні Ейрени» намагаємося розповідати про такі вчинки й людей і про мирне розв’язання конфліктів. Ми виходимо на вулиці, проводимо антивоєнні лекції, дискусії й кінопокази, поширюємо антивоєнну символіку й плакати. Ми зібрали багато побажань від росіян на вулицях Москви (та інших міст, є навіть Мінськ і Молодечно) у Книгу миру. Нині вона зберігається в Києві в учасниці Альменди, а побажання можна подивитися на нашому сайті: http://lіghtsofeіrene. org/peacebook.


Найбільше я хочу побажати жителям України й нашої країни менше ненависті в ЗМІ, соцмережах, в оточенні й усередині нас самих. Я розумію, що вона походить від сильного болю й бажання захистити свою правду, себе й своїх близьких. Але я переконаний, що вона призводить тільки до нового болю, несправедливості, жорстокості й неправди. Я думаю, щоб захистити правду, побудувати справедливе суспільство й мирне життя — потрібні чесність, людяність, порядність, солідарність і чуйність. Усього цього дуже багато в Україні й у нашій країні, і я хочу, щоб це було помітно.


Я бажаю українцям по обидва боки лінії розмежування миру, відновлення справедливості й збереження людяності.


Сергій ЛАВРИНОВИЧ (Москва, конструктор, дизайнер — годинник «Слава», пенсіонер):
«— У России — 
не насморк, не сыпь, 
не чума,
Она просто давно — 
«соскочила с ума»...
Ей мерещится то, 
что она — впереди,
Что весь мир на неё 
восхищённо глядит!
Что столетье назад, 
без Христа, без Царя,
Перед нею открылась 
свободы заря!
И сменивши Христа 
на портрет Ильича,
Она смело взялась 
за топор палача!
И Гражданской войною, огнём и мечом,
Она мир очищает, 
ей всё — нипочём!
И народы планеты 
за нею пойдут,
И весь «мир капитала» 
во прах перетрут!
Правда, что-то 
случилось не так 
и не то,
Не рванулся за ней 
совершенно никто!
И пришлось 
ей построить свой 
«рай на земле»
Лишь в отдельной 
от мира Советской
 стране!
А чтоб крепче стояли 
и герб наш, и флаг,
Был фундамент внизу — Всесоюзный ГУЛАГ:
Миллионы «ненужных 
и вредных» людей —
Вот основа победы 
советских идей!
Но теперь 
«Коммунизм» 
окончательно cдох,
Видно, так для России
 задумал сам Бог,
И теперь идеал наш, 
кого ни спроси, — 
Князь Владимир, — 
Креститель 
Священной Руси!
Но всё больше и больше
 врагов у страны,
Ей ракеты и танки 
всё больше нужны!
Не надеемся мы 
ни на чьи чудеса,
Мы готовы опять 
затянуть пояса...
Мир напуган уже 
и трясёт его дрожь!
Эй, подальше держись
и Россию не трожь:
У неё ведь — 
не насморк, не сыпь, 
не чума,
Она просто давно — 
«соскочила с ума»...


Сторінку підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.