У цьому матеріалі ми наводимо уривки з повідомлень, які надсилають до редакції наші співвітчизники, котрі залишилися на окупованій території.
— Три роки минуло, як у Луганськ прийшла війна, — пише нам луганчанка Наталя В. — Те, що було до цього: захоплення обласної адміністрації, СБУ — усе це незаконні, жахливі заворушення, але без серйозного збройного протистояння. А реальна війна почалася 2 червня, коли було атаковано прикордонний загін на околиці Луганська.
Гітлер напав о 4-й годині ранку, так і путінські війська почали бойові дії проти наших прикордонників рівно о 4-й ранку.
Наш багатоповерховий будинок крайній у кварталі. Після нього — поле, обгороджена територія прикордонного загону і його будівля. Ми із сином прокинулися від гучних ударів, які лунали знизу. Я подивилася вниз і побачила, як там бігають люди в камуфляжі й час від часу стріляють чергами по прикордонному загону. А потім пролунали постріли вже із самого нашого будинку, з вікон сусідніх квартир.
І тут до мене дійшло: у відповідь теж прилетять кулі. «Ополченці» робили з нас заручників. Я стягла з ліжка сина, ми виповзли в коридор і так пролежали, поки не затихла перша хвиля атаки, яка тривала близько 40—50 хвилин. Коли все заспокоїлося, я похапцем зібрала речі, і ми вибігли у внутрішній двір будинку. Тут уже бігли юрби людей із дітьми, сумками, пакетами. Тільки б подалі звідси...
— Зізнаюся, що до цього я з не надто великою повагою ставився до українських прикордонників, — написав мешканець Луганська Олексій Р. — І на те були певні причини... Тому тоді, міркуючи про потенційне збройне протистояння, я був упевнений, що першими, хто складе зброю, будуть саме вони. Але о 4-й ранку 2 червня 2014 року повністю змінилося моє ставлення до людей у зелених кашкетах.
Територію прикордонного загону атакувала майже сотня «ополченців». У хід ішли автомати, підствольні гранатомети, активно працювали снайпери. За великим рахунком, не призначений для оборонних дій будинок із піноблоку з гіпсокартонними перегородками хлопці перетворили на неприступну фортецю. Нападників зустрів щільний вогонь, що змусив їх відступити, тягнучи за собою поранених і вбитих...
Але прибуло підкріплення, й нападники знов і знов відкривали вогонь. Оточені військовослужбовці в прикордонному загоні відбивали одну атаку за другою. При цьому на флагштоку продовжував майоріти український прапор, а з динаміків безперервно на всю гучність лунав Гімн України.
По всіх каналах зв’язку прикордонники продовжували просити допомоги в керівництва АТО, сподіваючись на підкріплення. Вони заявили, якщо підмога не прийде, то готові підірвати себе, але не здатися терористам.
Оборона тривала кілька днів, але допомога так і не прийшла...
Російські телеканали (а всі українські на той час уже були відключені) встигли повідомити, що прикордонники нібито перейшли на бік «ополченців». Я не вірив у це, але й не знав про подальшу долю наших героїв.
І тільки нещодавно від матері одного з прикордонників, яка досі мешкає в Луганську, я довідався: тоді ніхто не загинув. Було тільки кілька поранених. Командир уночі вивів хлопців, забравши зброю. Вони відступили до аеропорту, який контролювали українські десантники. Луганські прикордонники не здалися, а пішли воювати далі...
