Колись на мітинги з нагоди Дня Перемоги до братської могили визволителів Корсуня-Шевченківського від нацистів приходили сотні ветеранів Другої світової війни. Та час невмолимий. Тепер тих, хто дожив до дев’яноста літ, зручно розміщують як почесних гостей на одній лавці... Тим цінніші для сучасників їхні спогади і свідчення про минулу війну. Правдиві й відверті, щирі й гіркі.

Історія життя Семена Павловича Побірченка (на знімку) — знахідка для літераторів, бо варта цілого роману. У його долі відбилась уся трагічна і велична доля українського народу.
Із найболючіших споминів дитинства — Голодомор, який забрав неньку і молодшого брата Миколку. Семену ж запало у пам’ять те, як інші семеро дітей дрібненькими пальчиками щипали молоду траву на подвір’ї діда й баби, щоб не вмерти з голоду... Це цинічне катування цілого народу визнають геноцидом лише через сім десятиліть.
Був підлітком, якраз 7 класів закінчив, коли почалася війна. 30 липня 1941 року Корсунь зайняли німецькі війська. Через кілька днів осмілілі й допитливі хлопчаки пішли в центр міста й побачили розвішані по стовпах накази німецького командування. Останнім реченням там виділялося жахливе попередження «За невиконання — розстріл». І то були не просто слова. Окупаційний порядок виявився жорстоким і безжальним. Семен Павлович перебирає у пам’яті юнацькі враження:
— Спочатку арештовували й розстрілювали євреїв. Я бачив якось, як їх вели колоною зі спеціальними жовтими нашивками на одязі. Серед тих нещасних упізнав однокласника Борю Поштарьова — більше я його не зустрічав. Були вбиті за зв’язки з партизанами старші товариші і знайомі Андрій Топчій, Семен Баєга, Льоня Побірченко. Після війни встановили, що окупанти знищили близько трьох тисяч мирних жителів району, та я думаю, що цифра значно більша.
Семен бачив, як окупанти грабували нашу землю. Залізницею на захід ешелонами вивозили хліб і цукор, а іноді й чорнозем. Далі почали забирати молодь на рабську працю. На базі механічного заводу влаштували щось на зразок навчального центру, куди потрапив учнем столяра й Семен. Тільки згодом довідався, що навчають, щоб у Німеччину вивозити вже спеціалістами. Щойно учнів почали забирати, хлопець утік до дядька в сусіднє село Саморідню і там переховувався.
Коли у 1944 році завершилась Корсунь-Шевченківська битва, Семенові ще не виповнилося 18 років. Але польовий військкомат призвав його та інших ровесників до армії. У березні того ж року був у навчальному полку в Білій Церкві, а вже у травні потрапив на фронт — автоматником і сержантом. Визволяв Західну Україну, пройшов Сандомирський плацдарм у Польщі, був учасником штурму Берліна.
— Коли у Берліні вже все йшло до переможного кінця, — пригадує ветеран, — наш штурмовий батальйон автоматників перекинули у Прагу. Це місто нацисти планували підірвати... Від Берліна до Праги йшли пішки. Врізалися у пам’ять зустрічі з місцевими жителями. Чехи стояли по обидва боки вулиць і радо гукали: «Наш дар — Руда армада!» Тут, під Прагою, почули звістку про капітуляцію Німеччини. Тих почуттів, що розпирали наші груди, словами не передати. Солдати обнімались, цілували один одного і вітали з перемогою. Наші автоматники випустили в повітря салютом по цілому диску патронів!
Проте служба у війську для Побірченка не закінчилася 9 травня. Сержанту довелося спати у казармах ще майже 7 років, до кінця 1950-го.
— Повернувся додому, вже мав 25 років, сім класів освіти і одне вміння — стріляти, — продовжує Семен Павлович. — А вдома купа менших братів, батько-інвалід з надією, що буду за годувальника. Вчився у вечірній школі, працював, заочно здобув вищу освіту. А потім обрали заступником голови райвиконкому.
Варто сказати, що на цій посаді кавалер ордена Слави пропрацював рекордні 22 роки. У його функціональні обов’язки, зокрема, входило керування найважливішою післявоєнною галуззю — капітальним будівництвом. І тут Семен Павлович виявився неперевершеним організатором. По суті, всі соціальні об’єкти у районі, житлові багатоповерхівки у райцентрі споруджені «за Побірченка». Два трудові ордени і почесні відзнаки «За заслуги перед Черкащиною» та «За заслуги перед Корсунь-Шевченківським районом» засяяли на грудях ветерана поруч із бойовим орденом Слави, медалями «За взяття Берліна», «За визволення Праги», «За перемогу над Німеччиною».
Після виходу на пенсію Семен Павлович 11 років очолював районну раду ветеранів. Насамперед опікувався побутовими та моральними проблемами ветеранів війни, солдатських вдів, дітей війни — тих людей, у чиє життя, за словами Олеся Гончара, війна ввірвалась чорним ураганом.
— Я пережив страшну війну, бачив кров, втрачав побратимів і друзів. І коли нині чую про загибель українських воїнів в АТО, серце стискається від жалю і болю. Будь-яка війна — горе для матерів, дружин, сестер, дітей, батьки яких загинули у війську. Війна — велике горе, насамперед для простого народу.
Двадцять дев’ятого квітня нинішнього року Семену Павловичу Побірченку виповнився 91 рік... Ветеран мріє дожити до того часу, коли закінчиться російсько-українська війна і кордони нашої держави будуть «на замку».
Людмила ЯРОВА,
Лідія ЛІСОВА.
Черкаська область.
Фото Людмили ЯРОВОЇ.