«Полум’яні» промови багатьох політиків на 99% складаються із критики теперішньої влади й тільки 1% невеликого конструктива.
Напевно, люди хотіли б чути навпаки: 99% конкретних пропозицій, дорожню карту, куди ми повинні йти, і якою буде Україна через 5, 10, 20 років. Які необхідні реформи і як вони змінять країну. Які повинні будуватися нові заводи. Як із сировинної країни стати індустріальною. Але про це чомусь усі мовчать.
А це говорить про те, що вони або слабко уявляють собі, що і як потрібно робити, або їх влаштовує теперішній стан.
Наприклад, прийнято у першому читанні закон про медицину, і знову чуємо від політиків тільки критику влади, що все «пропало». Але якщо ви критикуєте владу, то чому немає у ваших висловленнях того, яка медицина в передових країнах Європи, їх детального порівняльного аналізу. Яка медицина була б найефективнішою у нас. Чому не просите журналістів ТБ, преси поїхати в ті країни, де гарне медичне обслуговування, і в ті, звідки пропонує уряд впроваджувати, тоді буде видно всім переваги й недоліки. Це змусить керівництво медицини зробити правильний вибір, а робота політика цінуватиметься людьми зовсім по-іншому.
Нам укотре вішають локшину на вуха, що тільки при їхньому обранні зміниться все: вони підвищать зарплати та пенсії всім категоріям працівників до рівня, майже наближеного до європейських країн.
Чергова обіцянка. Відомо з історії розвитку капіталізму, що жоден уряд не наважувався диктувати олігархам, власникам заводів або шахт рівень зарплат робітників, окрім мінімалки. Вони, напевно, думають категоріями пострадянського часу, де зарплати, ціни регулювала держава.
Історія неодноразово доводила, що «рушійною силою є робітничий клас, керівним органом — незалежні профспілки, основний метод боротьби з капіталістом з поліпшення рівня життя — це страйки».
Трьохсотрічний світовий досвід розвитку капіталізму показав, що тільки страйковий рух змушував можновладців підвищувати зарплати працівникам.
Очевидно, життєвий рівень європейських країн виріс не тому, що до влади приходили якісь особливі правителі, а тому, що були створені потужні незалежні профспілки, виросло нормальне громадянське суспільство, яке протистояло й протистоїть нині капіталу, не даючи капіталістові одержувати надприбутки.
Приклад, нещодавній страйк німецьких диспетчерів авіаліній уже цього року з вимогою підвищення зарплати.
А де в нас страйки?
У нас поки що нічого цього нема, а якщо десь і є, то в зародку.
Щось ми не пам’ятаємо за період незалежності жодного масштабного страйку, так, щоб зупинилася вся металургія або видобувні галузі, з вимогою підвищення зарплати. Виходить, ми добре живемо?
А насправді ми живемо погано тільки тому, що у людей ще збереглися радянські стереотипи мислення: нічого не роблячи, чекаємо й сподіваємося, що от цього разу прийдуть нові — кращий президент, кращий уряд — і зроблять усіх багатими та щасливими. Як показують роки, цього не було і не буде.
Тоді запитання до політиків, яких ми щодня бачимо на екранах ТБ: коли і як ви збираєтеся підвищувати життєвий рівень трудящих?
А якщо ви це тільки обіцяєте для того, щоб пройти у владу, знаючи, що ніякого поліпшення ви не можете зробити, тоді який сенс вас обирати.
Із уже пройденого Україною 26-літнього шляху видно, що політики у владі турбуються більше про свій добробут, а своїми реформами й тарифами разом із роботодавцями тільки погіршують життя людей.
Хочеться побачити зовсім інше. Де ті політики, не популісти, які переключать усю свою енергію на кропітку роботу зі створення потужних, не кишенькових, а незалежних профспілок, створять активне громадянське суспільство, яке в дуже короткий час, виступивши одним фронтом страйкового руху, змусить олігархів, тобто власників заводів, фабрик та інших підприємств, значно підвищити зарплати робітників.
А як відомо, добробут нашого населення — це наявність грошей у гаманці.
І це буде першим справжнім кроком до поліпшення життя людей у країні.
За дорученням Ради старійшин Добропільщини
Василь ОЛЕНИЧ.
Донецька область.
