До 100-РІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
«Хай буде Україна вільною... хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати наші Українські Збори. Ніхто краще нас не може знати, чого нам треба і які закони для нас луччі...» Ці слова з Першого Універсалу Української Центральної Ради до «українського народу, на Україні й поза Україною сущого», яким проголошувалася державна автономія, стали епіграфом до наукового семінару, присвяченого 100-річчю першого українського уряду, що відбувся у Києві, у стінах Музею Української революції.
1917 рік. Перший український уряд: сидять — С. Петлюра, С. Єфремов, В. Винниченко, Х. Барановський, І. Стешенко; стоять — Б. Мартос, М. Стасюк, П. Христюк (справа наліво).
Виконавчий орган — Генеральний секретаріат — було сформовано вже за два з половиною тижні після ухвалення Універсалу, 28 червня 1917 року. Очолив уряд, до якого увійшли Симон Петлюра, Іван Стешенко, Сергій Єфремов, Павло Христюк, Борис Мартос, загалом вісім генеральних секретарів та генеральний писар, відомий громадський діяч Володимир Винниченко, котрий стане автором майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР. Розповідаючи про перші дні роботи уряду, історик Олександра Кудлай, зазначає, що з самого початку його члени розгорнули роботу, спрямовану на відновлення української державності, на те, «щоб українське питання більше ніколи не зійшло зі сторінок преси».
Генсек освіти Іван Стешенко увійшов у історію як визначний організатор національної освіти.
— Перше, що він зробив, — опублікував звернення до усіх українців у світі із закликом створювати там, де хто проживає, українські школи, клуби, курси, — каже завідувачка відділу джерелознавства нової історії України Інституту української археографії та джерелознавства НАНУ Валентина Піскун. Перебуваючи на посаді, Стешенко рішуче проводив українізацію шкільництва, сприяв виданню українських підручників і навчальних програм, організації українських гімназій та курсів українознавства. З 39 відкритих у 1917 р. гімназій 25 були сільськими.
Завдання створити українську республіканську армію випало Симонові Петлюрі — генсеку військових справ. За його безпосередньої участі з полонених січових стрільців було сформовано окрему військову частину — курінь січових стрільців під командуванням Є. Коновальця. Після своєї відставки, через незгоду з пацифістськими настроями голови Генерального секретаріату, Петлюра виїжджає на Лівобережжя, де створює військові частини, формує гайдамацький кіш Слобідської України, який на початку 1918 р. відіграв вирішальну роль у боях за Київ і в ліквідації більшовицького повстання на «Арсеналі». Петлюра активно працював над українізацією війська.
Паралельно з військовою він проводив і іміджеву політику. За його законодавчого, фінансового і дипломатичного сприяння була створена Українська республіканська капела (головний диригент Олександр Кощиць), на що було виділено 1 184 500 карбованців. З метою протидії російській пропаганді та розбудови позитивного іміджу УНР за кордоном, було організовано європейське турне капели. На подорож до Західної Європи, зокрема до Парижа, держава виділяє 1 142 500 франків. У період з 1919 по 1921 роки цей колектив дає майже 200 концертів у Франції, Швейцарії, Австрії, Англії, Бельгії, Голландії та інших країнах, своєю творчістю схиливши на користь української незалежності численних представників закордонних ЗМІ, політиків, культурної інтелігенції.
Серед виконуваних на європейських сценах творів були колядки, щедрівки, зокрема «Щедрик» Леонтовича, який нині співають в усьому світі, колискові, козацькі думи, релігійні канти. Кожен концерт починався із Національного українського гімну. Британський тижневик Sketch у статті під назвою «Нова музична сенсація» (лютий 1920-го) навів слова одного зі своїх респондентів, котрий сказав: «Не будучи певним щодо існування багатьох нових держав, що з’явились після війни, я стояв при співі Національного Українського Гімну зі змішаним почуттям. В кінці я був абсолютно переконаний щодо справедливості їх національних домагань, принаймні емоційно». Інше європейське видання писало про те, що «українці дали нам не тільки красу, а й лекцію національної свідомості». А ось як оцінював діяльність «культурної армії» професор Чеської консерваторії диригент Ярослав Крічка у статті для видання Hudebnі Revue (1919): «Українці прийшли і перемогли. Я думаю, що ми мало про них знали і тяжко кривдили, коли несвідомо і без інформацій з’єднували їх проти волі в одне ціле з народом московським. Саме наше бажання «великої і неподільної Росії» є слабим аргументом проти природи цілого українського народу, для якого самостійність є всім, як була колись і нам. Українці відрізняються від росіян, і я сказав би, що з усіх слов’ян вони найближчі нам цілою їх вдачею. Як і все інше, відмінного є в них і їхня пісня, а як треба її співати, то це показали на тепер українці самі».
Ще І Універсал та Декларація Генерального секретаріату, оприлюднена Винниченком 26 червня 1917 р., що передбачали встановлення в Україні автономно-федеративного устрою у складі Російської держави, викликали величезне занепокоєння у Петрограді. Тоді в Київ терміново прибуває делегація Тимчасового уряду у складі міністрів Керенського, Терещенка і Церетелі, котрі не бачили нової Російської імперії без України.
— Для них це було, як кістка у горлі, як ніж під серцем, з яким вони не могли змиритися, — каже директор Музею Української революції Олександр Кучерук. — Ось тоді Винниченко виробив свою знамениту формулу: «Російська демократія закінчується там, де починається українське питання».
Одразу після створення Української Центральної Ради і першого українського уряду Росія розпочала інформаційну кампанію, спрямовану проти української державності. Її суть зводилася до твердження «України ніколи не було й бути не може».
Валентина Піскун зазначає, що гібридна війна проти нашої держави розпочалася ще в 1917 році. «Її складовими були терор, обдурювання населення, нав’язування гасел, які ніколи не були втілені в життя, дезінформація», — каже дослідниця. Точно таку стратегію Москви ми спостерігаємо нині на Донбасі.
Національно-визвольні змагання УНР російська пропаганда подавала як прояв українського сепаратизму, зазначають історики. «Культурна армія» Петлюри у своєму європейському турне цю тезу успішно спростувала. Тож її досвід може стати корисним на шляху України до Європи.
Як зазначає директор Музею Української революції Олександр Кучерук, характерною особливістю першого українського уряду був його невичерпний ентузіазм.
— У 1917-му Київ був провінційним містом, і уряд було просто ніде розмістити, — каже О. Кучерук. — Попервах Генеральний секретаріат не мав ні приміщення, ні людей. Тоді в напівкруглому коридорі Центральної Ради поставили столи, за них сіли секретарки, і вже в перший день почалася робота. Але за день-два знайшлися відповідні приміщення, і уряд зайняв кабінети в готелях, гімназіях — там, де була система коридор-кабінет. У Винниченка, голови секретаріату, він був розміром 9 чи 12 квадратних метрів, і він сам ходив по магазинах, купував стільці та лампи.
Збереглося багато будівель, де працювали генеральні секретарі — це нинішня Картинна галерея по вулиці Терещенківській, будівля Спілки письменників України, Маріїнський палац — там розташовувалася канцелярія, Національний музей Т. Шевченка, будинок адміністрації Президента, — продовжує директор музею. — На вулиці Інститутській, там де нині Національний банк України, працював новостворений Український державний банк. У складі міністерства фінансів з метою введення власної грошової одиниці було створено Експедицію заготовок державних паперів. Перші банкноти було надруковано номіналом 100, 50, 25 карбованців та купюри розмінної монети — 10, 20, 30, 40, 50 шагів. У грудні 1917 р. з’явилися і перші українські поштові марки.
Під час семінару говорилося і про те, що Українську революцію 1917—1921 років робили високоосвічені люди. Скажімо, Іван Стешенко — педагог, літературознавець, письменник, перекладач. На українську він перекладав Овідія, Шіллера, Байрона, Пушкіна. Блискучим літературознавцем, істориком літератури був Сергій Єфремов — генсек міжнаціональних справ. Його батько, священик, щоб отримати парафію, змушений був поміняти своє прізвище Охріменко на перелицьоване російське — Єфремов. Сергій — автор монографічних нарисів про Тараса Шевченка, Марко Вовчок, Панаса Мирного та інших письменників. Ще в студентські роки упорядкував літературну антологію у трьох томах «Вік», яка містила кращі зразки нової української літератури, автор наукової праці «Історія українського письменства» (1911), а загалом підготував близько 10 тисяч статей. Організатор української преси, для якого ідеалом національного відродження був «інтелігентний свідомий українець». Генсек земельних справ Борис Мартос — учений-економіст. З 1924 р. був професором Української господарської академії у Подєбрадах (Чехословаччина). І цей перелік можна й можна продовжувати.
Високий інтелектуальний рівень творців Української революції, їх відданість українській справі були загрозою для Російської імперії і продукованих нею каральних органів, політика яких базувалася не на ідеологічних формах боротьби, а на фізичному знищенні політичних опонентів.
— Із 11 голів Ради міністрів, які свого часу очолювали українські уряди, 8 — емігрували, — зазначає Валентина Піскун. — В. Голубович, В. Чехівський і С. Остапенко, які залишилися в УРСР, у 1930-х роках були репресовані (Чехівський розстріляний до 20-річчя Жовтневої революції у карельському урочищі Сандармох, Остапенко — в Харківській області. — Авт.). Із 158 осіб, що займали посади міністрів чи були виконуючими обов’язків, під загрозою арешту і фізичного знищення емігрували 117, в Україну в 1920-х роках повернулися 24. Усі були знищені, як ті, що залишалися в Україні, так і ті, хто повернувся. Із 5 членів Директорії УНР усі емігрували. Петлюру більшовики вбили у травні 1926 р. Христофор Барановський, генсек фінансів, знищений більшовиками в еміграції — у Південній Америці, в Сан-Паулу.
Сліди петлюрівщини радянські спецслужби продовжували шукати протягом 70 років після його знищення.
— Із 50 осіб, які очолювали дипломатичні місії у період діяльності українських урядів, — продовжує Валентина Піскун, — в Україну повернулися двоє: М. Левитський і В. Мазуренко. Обидва репресовані.
Навіть після Другої світової війни «Смерш» розшукував по світу діячів УНР і знищував їх. Особливо постраждали ті, хто опинився у зоні впливу Радянського Союзу — в Польщі, Чехословаччині, Угорщині. Органами НКВД у Польщі був за-
арештований Іван Фещенко-Чопівський, у 1917-му генсек фінансів в українському уряді. З 1922-го він працював у Варшавській політехніці, потім був ректором Гірничо-металургійної академії у Кракові. Захистив дисертацію на ступінь доктора наук «Про цементацію бором і берилієм заліза, нікелю і кобальту та деяких спеціальних сталей», роботу над якою розпочав у Київській політехніці; у 1931-му — ще одну докторську дисертацію. Опублікував 135 наукових праць українською, польською, німецькою, англійською та іншими мовами.
— Він винайшов для поляків електричні доменні печі, які в СРСР до 1980-х не знали, — каже Валентина Піскун. — Це до питання про те, кого ми втратили через репресії. Науковець загинув у сталінському таборі на Біломорканалі.
У Празі 1945-го радянськими спецслужбами був заарештований і Максим Славінський, дипломат, представник Центральної Ради при Тимчасовому уряді, з 1919-го очолював дипломатичну місію УНР у Чехословаччині. У 1929 р. він взяв участь у написанні Збірника пам’яті Симона Петлюри. Серед звинувачень — і прочитання лекції про національну політику СРСР, яку там назвали наклепницькою. Відомий дипломат і перекладач, публіцист, редактор, перевезений до Києва, помер у Лук’янівській в’язниці, не дочекавшись вироку катів НКВС.
Фото ЦДКФФАУ
ім. Г. Пшеничного.
