Новий законопроект «Про особливості державної політики з відновлення державного суверенітету України над тимчасово окупованою територією Донецької й Луганської областей України» ще не прийнятий, але вже активно обговорюється серед населення. Люди по-різному сприймають офіційне визнання ОРДЛО окупованими територіями й імовірність початку силового визволення Донбасу. Одні вважають, що російських загарбників «треба гнати вогнем», інші закликають закінчити війну мирним шляхом, без руйнувань і людських жертв. Серед питань, активно обговорюваних сьогодні, популярна тема примирення й взаєморозуміння населення двох територій області — окупованої й підконтрольної українській влади. Про це наш кореспондент розмовляє з Тетяною, яка пережила в Луганську події 2014 року, а сьогодні, маючи статус переселенця, намагається заново будувати своє життя.

— Як ви вважаєте, Тетяно, що потрібно зробити для того, аби серед населення окупованої й підконтрольної частини Луганщини було менше образ і більше прощення? Які можуть бути форми цього примирення?
— Про це треба було говорити раніше... Знаєте, страшно те, що з початку бойових дій, з того моменту, як з’явилося    «ЛНР», минуло багато часу. Сьогодні точиться справжня війна, а не АТО, як зазначається офіційно. І не громадянська війна, як деякі стверджують, а війна, яку веде проти нас РФ, намагаючись по живому розрізати нашу територію. Страшно те, що ми сьогодні дедалі більше віддаляємося один від одного, живучи по різні сторони лінії розмежування. Причому віддаляємося не тільки ідеологічно. За останній рік з’явилися економічні перешкоди, і вони погіршили ситуацію. Сьогодні складніше досягти примирення, ніж, скажімо, рік тому. Але шукати його треба. Як?
Хто в 2014-му розумів, що відбувається, думаю, не змінив свого ставлення до тих, хто залишив окуповану територію. Ще одна категорія людей — це ті, хто, потинявшись країною, повернувся додому, у рідні стіни, у Луганськ. Тому не всі мешканці «ЛНР» є прихильниками «русской весны». На мою думку, але я можу й помилятися, у Луганську нині живе 10% проукраїнськи налаштованого населення, яке ніколи не змінювало свою позицію, стверджуючи, що Луганськ — це Україна. 30% — це обдурені російською пропагандою люди, яких уже неможливо переконати. Це саме ті, хто виходив на референдум і кричав з піною біля рота: «Путін — врятуй нас!..» Вони свою позицію не змінили. 30% нинішнього населення «ЛНР» — це байдужі. Їм однаково, хто прийде до влади, аби тільки при ній жилося добре. І решта 30% жителів окупованої території — це ті, хто непогано пристосувався до виниклих умов, і головне, це діти й молодь, яких нині виховують і налаштовують проти України. На жаль, ми втрачаємо цю категорію населення.


— Наскільки мені відомо, та частина молоді Луганська, яка має добре оплачувану посаду, регулярно робить покупки, відвідує сауну, відпочиває в Криму, — впевнена, що Луганськ у складі України вже ніколи не буде. Нинішня ситуація їх влаштовує. Аби тільки не було війни. І навпаки. Люди, які не мають роботи і перебиваються з хліба на воду, з нетерпінням чекають повернення української влади, бо переконані, що ситуація зміниться на краще й у їхньому житті. Людина завжди вірить у те, що може принести їй благо.
— Говоритимемо відверто: на окупованій території живеться добре тільки тим, хто наближений до так званої годівниці і наділений певними «бандитськими» повноваженнями. А інші? Живуть у постійному страху й в умовах беззаконня. Луганчани, які повернулися додому з різних причин, якось пристосовуються до такого життя. Але, як мені здається, затаїли в душі образу на українську владу, яка не допомогла їм у важку хвилину, тому їм довелося повернутися. Пенсіонери озлоблені на українську владу, бо є певні труднощі з переоформленням пенсій.


— Із цієї розмови можна припустити, що деокупація області відбуватиметься з великими труднощами.
— Найімовірніше, так і буде. Але спочатку давайте з’ясуємо, яким ми бачимо цей процес, у якій формі він відбуватиметься. Припустимо, що під натиском європейських держав і світового співтовариства російські війська нарешті залишать наші землі, а разом з ними втечуть і бойовики. Це безкровний спосіб, і він найкращий. Але навіть у разі мирного врегулювання, яке не принесе жертв, деокупація відбуватиметься складно й довго. Якщо Україна повертатиме Донбас силовим методом — без великих руйнувань і жертв не обійдеться. Чи зможуть нам пробачити це ті люди, які постраждають? Можливо, вони мовчатимуть, але триматимуть кулаки за спиною й у душі матимуть ненависть. Словом, великих труднощів не уникнути. Знадобляться десятиліття, щоб повернути довіру людей. За рік-два, як мені здається, це зробити, неможливо. Тому про примирення треба не тільки говорити, необхідно діяти.
А взагалі я вважаю, що про примирення можна говорити в тому разі, коли на підконтрольній Україні території жити буде в п’ять — десять разів краще, аніж у цій фейковій республіці. Коли люди відчують, побачать турботу українського уряду про своїх громадян. Коли в нас будуть гідні зарплати, пенсії, житло та інші блага. Відкрили безвіз — чудово! Раніше громадяни «ЛНР» приїжджали до нас за продуктами й медикаментами, а тепер намагаються одержати біометричні паспорти й уже заздрять нам, тому що Росія такої можливості навіть не може обіцяти. Але з другого боку, український уряд, на жаль, поки що не продемонстрував свого прагнення повернути довіру людей, що залишилися по той бік. Принаймні, я не знаю таких програм, проектів та ін.
Хоча я повинна зазначити, що частина населення «ЛНР» все-таки продовжує бачити в Україні свого захисника. Наприклад, у нашу поліцію постійно надходять заяви від громадян тієї території, які просять про допомогу: знайти викрадену машину, зниклу людину, повернути бізнес та ін. Поліція нікому не відмовляє. Адже це наші, українські, громадяни, які через примхи долі залишилися на ворожій території. А ще тут, на підконтрольній Україні землі, не переслідують родичів тих, хто в «ЛНР» прислужує окупантам, не відбирають їхнє житло й майно. За всі три роки на Луганщині не було жодного такого випадку. Хоча, повірте, відомий кожен, хто служить в «еленерівській» поліції. А там, на тому боці, родичів тих силовиків, хто залишився вірний клятві, кидали в підвали, у багатьох «віджали» квартири й власність. Але я думаю, що настане час, і справедливість буде відновлено.


— Як, з ваших відчуттів, стосунки населення підконтрольної й окупованої частин регіону розвиватимуться далі?
— Думаю, що прірва між ними постійно збільшуватиметься. Багато вимушених переселенців уже втратили надію повернутися додому й будують нове життя тут.


— Скажіть про себе. Ви маєте намір повернутися в Луганськ після його повернення в Україну?
— Луганськ був і залишається моїм улюбленим містом. Але я розумію, що процес його повернення в Україну почнеться нескоро. Враховуючи літній вік, мені важко все починати з нуля... Але життя покаже. А повернутися додому дуже хочеться. Причому я знаю, що там є багато людей, які чекають нашого повернення.


— Ви проти того, щоб повернути територію військовим шляхом?
— В 2014-му я була за те, щоб відвоювати нашу землю, а тепер чудово розумію, скільки людських життів треба за це віддати. Мені шкода людей, які страждають по обидва боки.


— Примирення треба будувати на жалощах?
— На повазі, терпінні й милосерді. Мені не шкода того, хто стоїть з автоматом і в такий спосіб заробляє собі на їжу. Шкода тих, хто помилився, заплутався, не зумівши себе захистити від російської пропаганди. Не пробачу тому, хто тримав зброю й убивав нас. Я не знаю, скільки має минути часу, щоб стерлася ця грань ненависті й злості. І, напевно, таке відчуття не тільки в мене.

Луганська область.