ПОЧАТОК У №№ 110, 115, 118.

 

Київська митрополія виникла понад тисячу років тому

Мощі святителя Макарія перебувають у кафедральному Володимирському соборі в Києві.

Фото із  книжки Дмитра Степовика «Володимирський собор».

Синьо-жовті бані Володимирського кафедрального собору в Києві.

Історія першого хрещення Київської Русі, як і виникнення Київської митрополії, завжди перебувала під ідеологічним контролем спочатку династії Рюриковичів, московських царів, а потім імперської та радянської історіографії, адже ця історія свідчила про глибоке коріння давньоукраїнської держави, що не вписувалося в їхні міфологеми. Є дані про те, що Константинопольський патріарх Фотій з метою хрещення Києва через місіонерську місію Кирила і Мефодія близько 861—862 років створив тут окрему єпархію на правах митрополії, скерувавши до неї митрополита чи архієпископа. За візантійського імператора Лева Мудрого (881—911) Київська єпархія посідала 60-те місце в диптиху Константинопольського патріархату і мала статус митрополії. Отже, з того часу і варто вести хронологію Української православної церкви.
Після Володимирового хрещення, як свідчить «Хроніка» Феодосія Софоновича, до Києва з Візантії прибуває митрополит Михаїл, який у 989 році будує Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир.
Від початку свого існування Київська митрополія перебувала в юрисдикції Константинопольського патріархату, що призначав митрополитів, якими були переважно греки, серби чи болгари. Як писав Іван Огієнко «у нас віра і нація завжди ототожнювалися», тож Київ прагнув отримати канонічну автокефалію. Перша спроба унезалежнення Київської Церкви відбулась 1051 року за Ярослава Мудрого, коли без узгодження з Константинополем на митрополичу кафедру Собором руських єпископів було обрано русина Іларіона з Лаври, що був «муж благ і книжник, і постник». І хоч це обрання показало, що давньоруська могутня держава, більша за розмірами від усього візантійського патріархату, має право мати свою автокефальну церкву, Константинополь Іларіона не визнав. Чергова спроба отримати незалежність була зроблена 1147 року — тоді митрополитом став богослов і філософ із Київщини Климент Смолятич, кандидатуру якого теж не узгоджували із Церквою-матір’ю.
Пізньої осені 1240 року Київ захопив Батий. Монголо-татари розгромили місто, яке відчайдушно захищалося. Під натиском ординців впала Десятинна церква, збудована князем Володимиром (під час штурму митрополит чи то загинув під її руїнами, чи то полишив місто), було зруйновано Софійський собор, інші святині. Протягом століть мандрівників вражали руїни київських храмів. Після навали Київ, столиця знесиленого народу, став занепадати. «Правда, татари духовенства і його прав не рушали, але все-таки митрополитові Київському тяжко і небезпечно було мешкати і працювати у занепалому місті», — зазначав історик церкви Іван Огієнко.
Десь 1299-го чи 1300 року митрополити Максим, родом грек, «не терпя татарського насилья, оставя митрополію і збежа ис Киева», осів у Володимирі-на-Клязьмі. А приблизно 1325 року митрополит Петро, родом галичанин, приймає запрошення Івана Калити й перебирається до новопоставленої Москви.

Війна за кафедру

Коли Київ втратив силу, Галич і Суздаль звертаються в Константинополь по дозвіл на власну митрополію, але отримують відмову. Тож Київ і далі залишається центром великої православної території від Чорного до Білого моря. Та згодом, на початку XІV століття все-таки Галич — «другий Київ» отримує митрополичу кафедру, а Москва, якій Константинополь каже, що київський митрополит і так у ній по півроку сидить, — ні. Слід зазначити, що важливу роль у житті суспільства такого інституту, як митрополія, розумів ще Андрій Боголюбський. У 1169 році, окрім Вишгородської ікони Божої Матері, суздальці вкрали в Києві й інші християнські цінності. Зокрема, покров Богоматері. Його, разом з іншими дарами, посланник Андрія-крадія ігумен Федір повіз у Візантію з метою випросити для Володимиро-Суздальського князівства митрополію, окрему від Києва. У Константинополі дари прийняли, а у проханні відмовили. Боголюбський, хоча щиро й ненавидів «матір городів руських», та в себе у Володимирі, до якого перемістився центр прийняття рішень, намагався створити копію Києва з його Золотими воротами, Успенським собором та іншими церквами.
Боротьба між Суздалем, а пізніше Московським князівством, що стрімко набирало сили, і Києвом за право мати митрополію точилася впродовж тривалого часу. Зерну розколу допоміг прорости і Константинополь. У 1353 році до патріарха Філофея, як до третейського судді, прибувають посланець московського князя Олексій і Роман — від литовського правителя (на той час Київська Русь була частиною Великого князівства Литовського, яке, до речі, як звід основних законів взяло «Руську правду» Ярослава Мудрого, а українську мову — за державну). Філофей, дотримуючись думки, що «Русь повинна управлятися єдиною неподільною митрополією», висвячує обох посланців — одного з титулом «митрополит Київський і всієї Русі», Романа — «митрополитом Русі». Тож навіть коли Київ належав до Литовського князівства, глава московської кафедри називався «митрополит Київський і всієї Русі».
Далі події хронологічно розвивалися так: у 1415 році єпископи Київської Церкви на соборі у Новгорудку висвячують на митрополита свого — Григорія Цамблака, демонструючи тим самим антивізантійську та антимосковську політику, — каже кандидат історичних наук Раїса Іванченко. — Москва опирається і намагається подати обрання як незаконне. У 1433-му в Константинополі за наполяганням великого князя Свидригайла для Великого князівства Литовського, а отже, і для України висвячують смоленського єпископа Герасима і майже одночасно для московської кафедри ря-занського єпископа Іону.
Боротьба за кафедру триває. У 1458 році Вселенський патріарх висвячує для Києва митрополитом Григорія Болгарина, абата монастиря святого Димитрія в Константинополі. Його титул визнають король Казимир ІV і всі українські єпископи, крім чернігівського Євфімія, та не визнає Москва і у відповідь збирає на Собор очільників єпархій з підконтрольної їй території. Вони обирають свого митрополита — Іону, який помер 1461 року і був останній з московських митрополитів, що мав титул «Київського і всієї Русі». Його наступник Феодосій уже іменувався «митрополитом Московським і всея Русі». У документі, прийнятому Собором, ієрархи присягають «не відступати від святої церкви Московської». Саме тоді вперше руська церква була названа Московською. Про канонічне оформлення Московської митрополії немає жодних достовірних документальних даних. Тож Московська митрополія як церква перебувала у стані хоч і фактичної, проте формально неканонічної автокефалії, яку затвердив спеціальний собор своєї ж церкви без узгодження із Вселенським патріархатом, 140 років, до перетворення на Московську патріархію.
У тому-таки 1458 році через церковний заколот у Москві і створення нею власної митрополії Константинопольський патріархат сформував Київську митрополію, незалежну від Білокам’яної. Невизнання Москвою київського митрополита, а Константинополем і Києвом московського стало початком протистояння цих релігійних центрів.

Хто замовив убивство святителя Макарія?

Кожного четверга під час вечірнього Богослужіння у Володимирському кафедральному соборі, що у столиці, читається акафіст священномученику Макарію, в якому прославляють його подвиг і чудеса як світильника Української Церкви. У цьому ж храмі знаходяться й мощі святителя, перенесені сюди із Софійського собору в середині 30-х років, після його закриття більшовиками. Цей релігійний діяч XV століття займає особливе місце в історії Української Церкви, адже відрізнявся особливою ревністю у служінні Богові й зміцненні віри. Чернечий постриг він прийняв в юнацькі роки і проходив послух у київських монастирях, згодом служив у Вільно (Вільнюсі). З архімандритів вільненського Свято-Троїцького монастиря його й було обрано на митрополичу кафедру. У той період митрополит Київський мешкав у Вільно, головному місті Великого князівства Литовського, Руського і Жемантійського. Святитель Макарій, котрий власним коштом будував храми і запам’ятався сучасникам безкомпромісністю у вимогах від духовенства дисципліни та високої християнської моралі, був учасником багатьох історичних подій. Зокрема, він став опікуном княгині Олени, доньки великого московського князя Івана ІІІ, який, намагаючись налагодити стосунки з литовцями, погодився на шлюб Олени з великим князем римо-католиком Олександром Казимировичем. Той, хоч і пообіцяв не перешкоджати своїй дружині «дотримуватися грецького закону і не примушувати її до римського», але й не підтримав ідею побудови нового православного храму у Вільно, пославшись на закон, в якому йшлося про заборони «церкви грецькі множити». Згодом Москва звинуватить Олександра у примусі Олени до зміни віри, в інших єресях і вестиме перманентні війни з Литовським князівством.
— Митрополит Макарій багато працював для зміцнення православ’я на литовсько-руських землях. Він добре розумів, що центр Київської митрополії має бути в кафедральному місті, в Києві, і задумувався над поверненням з Вільно, — зазначає доктор церковно-історичних наук Віталій Клос. — У великодні дні 1497 року він вирушив у дорогу, щоб відвідати київську паству. Зупинившись на відпочинок у селі Скриголов (Стриголов), нині це Гомельська область, в місцевій церкві Макарій відслужив Божественну літургію. Під час служби на село напали татари. Святитель закликав люд рятуватися, а сам залишився біля вівтаря. Там його нападники і зарубали, відтявши голову і праву руку.
З історії відомо, що набіги на руські землі татари нерідко влаштовували з намови московського князя. Так це було і тоді, коли Іван ІІІ уклав союз із ханом Менглі Гіреєм. Той навесні 1482 року пограбував Київ, а золоту чашу й дискос із Софійського собору як трофей-доказ надіслав до Москви.
— Літопис подає, так би мовити, офіційну версію мученицької смерті київського митрополита Макарія, — продовжує розмову професор Віталій Клос. — Утім, його загибель має всі ознаки політичного вбивства. Як татари непомітно з’явилися у Стриголові, долаючи весняним бездоріжжям не одну сотню кілометрів від Перекопу до нинішньої Білорусі? Навіщо їм треба було відрубати і забрати із собою голову митрополита і його руку? Цих частин тіла немає при мощах святителя. Відомо, що за звичаєм тих часів голову, а інколи і правицю виконавці вбивства забирали як доказ, який пред’являли замовнику.
Уперше після багатьох років запустіння Київська митрополича кафедра повинна була побачити свого Предстоятеля, але до кафедрального храму Святої Софії, куди він так поспішав, привезли тіло священномученика.
У 1621—1622 роках святитель Макарій, за митрополита Київського Іова Борецького, був канонізований. Невідомий художник на початку XVІІІ століття зобразив його на стіні Апостольського вівтаря Софійського собору, який митрополит прагнув підняти з руїн.

Світлана ЧОРНА.
Фото автора.
Науковий консультант —
доктор церковно-історичних наук,
проректор з наукової роботи
Київської православної богословської академії
протоієрей Віталій Клос.

 

ДАЛІ БУДЕ.