Важко підрахувати, скільки книжок у нас видається приватним чином. Бо вони малотиражні, не призначені для ринку, люди пишуть і видають свої вірші, прозу чи мемуари для ближнього кола родичів і знайомих. Це, сказати б, інтимний сегмент літератури. Тому ці книжки рідко згадуються під рубрикою «Рецензія» в солідній періодиці. Втім, одна з таких книжок нещодавно потрапила до нашої редакції — від друзів автора, людей, які заслуговують на довіру. Вони вважають, що ця праця варта доброго слова.
Отже, перед нами книга під нехитрою назвою «Рассказы», написана Болеславом Мрачковським. Він усе життя працював на київському радіозаводі, де виріс від робітника до заступника начальника цеху з виробництва навігаційних систем. Тепер, звісно, на пенсії (він 1930 року народження). Проза — давнє хобі Болеслава Мартиновича. Під однією обкладинкою у нього зібрані не лише оповідання, а й кілька невеликих повістей. Тематика оповідей — про афганську та чеченську війни, про нинішню війну на сході України, історії про становлення нашого дикого капіталізму. Коротше, все те, що ми пережили й переживаємо протягом останніх трьох десятків літ. Як по правді, це важко назвати художньою прозою. Автор не має уявлення про стиль, він послуговується тою безстильною мовою, якою у нас висловлюються інженери, міліціонери й нудні публічні політики. Крім того, російська мова автора, м’яко кажучи, своєрідна, вона у нього явно вивчена, а не природна. Приміром, він щоразу пише «ставок» (а не «пруд»), «гребля» (а не «плотина»). Або ось фраза, що шокувала б істинного росіянина: «Советую вам отведать цирк!». Коли отакого набирається багато, тобі нарешті стає цікаво: а що за людина стоїть за цим текстом? І ти берешся читати книгу з кінця, де вміщено докладну «Автобіографію» автора. Можливо, саме з цього й варто починати книжку, тоді вона звучатиме для тебе трохи по-іншому. Принаймні, стане зрозуміло, чому це написано російською. Річ у тім, що автор виріс у польському селі Мацьківці під Проскуровом (нині Хмельницький). Навколо панувала українська мовна стихія, але радянська влада дбала про те, щоб малі українські поляки вчили в школі саме російську мову.
Зі сторінок «Автобіографії» постає людина, що немало пережила: війну, Гітлера й Сталіна, Хрущова й Горбачова. І ти починаєш розуміти, що власна біографія автора — цікавіша й часом драматичніша, ніж його оповідання. Власне, саме у світлі цієї біографії стають яснішими мотиви деяких уміщених у книзі текстів. Наприклад, кілька з них присвячені садівництву, або, висловлюючись казенною мовою, життю садово-дачного кооперативу, в якому автор свого часу був головою. Чому авторові було важливо вмістити ці тексти поміж інших оповідань? Знов-таки допомагає «Автобіографія». З неї можна дізнатися, що дитинство автора пройшло без яблук та груш. Бо тоді радянська влада оподатковувала у садибах колгоспників усі плодові дерева. Платити було нічим, і люди вирубували свої сади. Ось звідки цей сантимент до власного саду — гостре відчуття, що не погасло в душі автора протягом десятків літ. Відчуття, може, сильніше, ніж те, що спонукає людей писати книжки.
Катерина АПРЕЛЬКО.
