ПОЧАТОК У №№ 110, 115, 118, 124, 129, 133.
Порушив канони одноосібним поставленням патріарха
Через два роки після відвідання патріархом Антіохійським Іоакимом Москви, в якого цар безрезультатно випрошував-виторговував патріарший статус для своєї церкви, до північної столиці по гроші приїжджає Вселенський патріарх Єремія. До цього його спонукали особливі обставини: після повернення із заслання на остров Родос, де він пробув чотири роки, взявся відбудовувати Константинопольську кафедру. «Я приїхав до Царгорода; бачу — Божа церква (храм Святої Софії) розорена і будують у ній мечеть, всі надбання розграбовано, келії обвалилися. Султан став надсилати до мене слуг, щоб влаштувати патріаршу церкву і келії в іншому місці Царгорода; а мені будувати нічим — вся скарбниця була розкрадена. І я бив чолом султану, щоб дозволив мені йти в християнські держави для збору милостині на церковне будівництво», — наводить слова Єремії кандидат церковно-історичних наук, викладач Київської православної богословської академії Іван Сидор.
— Патріарх спочатку прибув у Вільно і Оршу, а 24 червня 1588 року — до Смоленська, — каже дослідник. — Там його зустріли царські воєводи, щоб відвезти просто в Москву. Щоб задобрити східного гостя, для нього розробили спеціальне меню, а також призначили добові — патріарху виплачували по п’ять алтин, священикам, котрі його супроводжували,— по чотири, а дияконам — по три.
У царя сподівалися, що патріарх Єремія везе обіцяну патріархом Іоакимом грамоту Східних патріархів про впровадження в Москві патріаршества, тож зустрічали гостя за московським звичаєм — показушно пишно.
— Його віншували й обдаровували: під час зустрічі з царем подали срібний кубок і 4 «портища» різнокольорового бархату, два сорока соболів — одні по 60, а другі по 30 рублів, грошима 300 рублів; митрополиту Ієрофею — кубок, три бархатні тканини, сорок соболів і грошима 50 рублів, — розповідає дослідник. — А ось архієпископ Арсеній Еласонський царських дарів не отримав, позаяк у Москві був раніше, тоді мав багату милостиню від Івана Васильовича для себе і храмів Сходу, але туди не поїхав, а залишився жити у Львові.
Патріарх дари прийняв, а оскільки не привіз із собою жодних повноважень, хоч і знав про бажання московитів запровадити в себе патріарший престол і переговори з Антіохійським патріархом Іоакимом, то на прохання царя змінити на вищий статус московської митрополії відповів: «Ні!».
Гостя поселили на подвір’ї рязанського єпископа у великих хоромах. Цар звелів без відома Григорія Нащокіна і Семейкіна Пушечнікова, зазначає священик Іван Сидор, туди нікого не впускати і звідти не випускати. А ще пильнувати, щоб до патріарха «ніхто не приходив з греків, турків чи будь-яких інших іноземців».
Дослідник, спираючись на широку джерельну базу, зокрема різні акти, літописи, посольські книги, статейні списки, рукописні збірники, а також хронографи, мемуари і записки сучасників подій, які нині оцифровані і у відкритому доступі, зазначає, що московське керівництво втомилося чекати бажаного патріаршества. Адже східне духовенство хоч і отримувало тут значну матеріальну допомогу, далі обіцянок не йшло. Тож під час візиту патріарха Єремії цар вирішив діяти більш річуше і постійно наполягав на тому, щоб він, перший між східними патріархами, погодився поставити патріарха в Москві, а потім своїм авторитетом переконав інших ієрархів підтримати це рішення. «Діалог» тривав від кінця липня 1588 року до травня 1589-го.
— Спочатку патріарх Єремія, «оточений підозрілими людьми, котрі ходили за ним по п’ятах», підслуховували його і доносили про все побачене і почуте царю, погоджувався лише, — зазначає священик Іван Сидор, — на поставлення автокефального архієпископа для московитів.
Не приставши на цю пропозицію, цар пропонує патріархові Єремії самому очолити Московський патріархат, на що той відповідає: «Згоден». «Значить, Москва таки достойна мати свого патріарха, ось і будеш ним у Володимирі-на-Клязьмі!». Коли літній ієрарх, що провів чотири роки в засланні на Родосі, поцікавився, що це за місто, йому відповіли: «Гірше, ніж грецький Кукус», тобто зруйноване, захаращене і без доріг.
— Опинившись у золотій клітці, патріарх Єремія, якого не випускали з Москви, по суті, зробивши на старості літ заручником, піддається тиску царя, — каже дослідник. — Одноосібно, без згоди інших православних патріархів, 1589 року він висвячує митрополита Іова на першого московського патріарха. Документально ця подія була закріплена в «Уложенной грамоте».
Номінально юридичну залежність від Константинополя Москва усунула, — продовжує священик Іван Сидор. — Але потрібно було узаконити Московське патріаршество соборними грамотами і визнанням цього статусу Вселенським Собором православного духовенства.
Слід зазначити, що коли патріарх Єремія повернувся до Константинополя, то зустрів там нарікання через одноосібно прийняте рішення висвятити митрополита Іова на главу церкви.
— Офіційно питання про створення Московського патріархату розглядалося на двох Константинопольських соборах — у травні 1590-го і лютому 1593 року, — каже дослідник. — У соборі 1590 року не брав участі Олександрійський патріарх Мелетій Пігас, який відкрито й різко критикував патріарха Єремію за утворення престолу в Москві.
Мелетій Пігас був, так би мовити, «вселенським суддею», під час вирішення спірних питань останнє слово залишалося за ним. Тож цар був неабияк стурбований його позицією.
— Москва й надалі була готова жертвувати збіднілим храмам Сходу золото і срібло, — каже священик Іван Сидор. — В обмін просила спочатку утворення свого патріархату, потім підпису у стверджувальному акті Мелетія Пігаса, для чого і був скликаний собор 1593 року, що закріпив рішення попереднього собору, а потім просила надати Московському патріархатові третє місце в ієрархії престолів замість визначеного п’ятого.
Отже, життя Московської держави у другій половині XVІ століття ознаменувалося двома важливими подіями, — зазначає священик Іван Сидор, — появою царя (16 січня 1547 року) і патріарха (1589). Зростання ролі Московського патріархату, бажання духовної владної верхівки розширити сферу свого впливу на весь православний світ, — продовжує тему дослідник, — стали причиною постійного прагнення поглинути Київську митрополію, що і сталося 1686 року. Із приходом до влади Петра І російська церква фактично перетворилася на окремий відділ таємної поліції, інструмент русифікації підкорених Московією народів. Ця тенденція посилилася після того, як 1721 року інститут патріарха в Російській православній церкві було ліквідовано.
Учіть математику
Оскільки московські міфи перекручують та перебріхують українську історію, вони не можуть залишатися поза увагою суспільства. Розвінчання фальшивих ідеологем, що стали фундаментом агресивної імперії, яка, поширюючи «русский мир», повсюдно веде гібридні війни, не лише допоможе їх зупинити, а й прискорить падіння самої імперії. Один із ключових міфів — це давність, «первородность» московської церкви, що виступає могутнім інструментом русифікації і зомбування населення на підконтрольних територіях. Ми вже з’ясували, що 1448 року московські єпископи, відколовшись від Київської митрополії, самочинно, без благословення Вселенського патріархату, якому вона підпорядковувалась з 988 року, проголосили створення своєї церкви. «Саме ця дата і вважається офіційною датою утворення Московської (пізніше Російської) церкви, зазначає дослідниця Галина Могильницька, авторка книги «Хроніка великого ошуканства», присвяченої питанням виникнення і становлення Київської Церкви-матері та її московської доньки. «Існувала ця Церква цілком автономно, мала свою ієрархію, свої особливості в управлінні і обряді, а отже, ні на яку тяглість від Володимирових часів, ні на яке правонаступництво щодо Київської митрополії претендувати не могла та й не претендувала аж до XVІІ століття».
Особливо голосно ці претензії пролунали тоді, коли Україна урочисто відзначала 1000-ліття та 1025 років від Дня хрещення Київської Русі. Святкувала й Москва «тысячелетнюю историю Русской церкви — наследницы Владимирового крещения». Тут варто нагадати, що 1948 року Москва не менш помпезно відзначала 500-річчя автокефалії своєї церкви — про що широко писала преса; було знято і документальний фільм, який кожен бажаючий нині може переглянути на YouTube. До цієї дати була приурочена Всеправославна рада помісних церков, в якій узяли участь представники Сербської, Болгарської, Польської, Грузинської, Румунської, Албанської, Елладської церков. У глибоко атеїстичній країні цей захід політичним керівництвом СРСР планувався як собор «для вирішення питання про присвоєння Московській патріархії титулу Вселенської». Утім, ідею не підтримали ні Константинопольський, ні інші патріархати. Тож довелося собору обмежитися обговоренням церковного календаря, політики Ватикану, фотосесіями і святковими прийомами. Сталін, зрозумівши, що в глобальній політиці він не може використовувати церковний ресурс, одразу охолов до релігійних справ — у країні розпочалася нова хвиля репресій і заборон: під заборону потрапили духовні концерти, молебні на полях, було відкликане і розпорядження Радміну про відкриття 28 храмів.
Слід зазначити, що після багатьох років радянського богоборства саме Сталін вирішив відродити російську церкву, щоб спертися на неї в боротьбі не лише проти зовнішнього, а й внутрішнього ворога, яким вважалися цілі суспільні прошарки і навіть народи. У вересні 1943-го відбулась історична зустріч тодішнього лідера СРСР з митрополитами Сергієм (Страгородський), Алексієм (Симанський) і Миколаєм (Ярушевич). У ніч із 4 на 5 вересня їх викликали на зустріч із Сталіним, який запропонував обрати нового патріарха. Через три дні відбувся «архієрейський собор», учасників якого звозили на урядових літаках, навіть з ув’язнення, до Москви. Шість архієреїв були терміново рукоположені перед самим собором, аби скласти необхідний кворум. Тоді першим совєтським патріархом був проголошений єдиний кандидат Сергій. Історики церкви зазначають, що участь у соборі взяли лише 19 архієреїв, на зібранні були відсутні єпископи з окупованих територій, з еміграції і, звичайно, ті, хто мордувався в таборах. Тож московський собор 1943 року, на якому не було представлено 70 відсотків ієрархії Російської церкви, дослідники вважають нелегітимним. Під кінець того засідання собор прийняв зачитану Сергієм постанову, по суті, анафему, накладену на тих, хто опинився на окупованих територіях чи в німецькому полоні. Не обійшлося і без славослів’я на адресу Сталіна — «богоданого Великого Вождя і Вчителя», комуністичного уряду і партії.
За вказівкою Сталіна тепер церква відновлюється «більшовицькими темпами». Саме він запропонував для неї і нову назву — «Російська православна церква Московського патріархату» (РПЦ МП), до цього вона називалася «Православна Російська Церква» (ПРЦ). Утім, як зазначає професор Санкт-Петербурзького державного університету Сергій Фірсов, це не завадило у тому-таки 1943 році репресувати понад тисячу священиків, половину з яких стратили. Відтоді критики РПЦ звинувачують її у змові «з безбожною більшовицькою владою» і називають церкву, що публічно виправдовує комунізм, «сталінською».
І, певно, мають рацію. Адже останнім часом дедалі частіше з’являються портрети Сталіна з німбом, як у святого, над головою. З такими, довелося бачити, приходили віруючі до Києво-Печерської лаври. Подекуди створюють і ікони з ликом генералісимуса — одна з них, намальована російським іконописцем Півником на замовлення священнослужителя, називається «Мотрона і Сталін» https://ru.wіkіpedіa.org/wіkі/Икона «Матрона и Сталин»). У 2008 році деякий час вона перебувала у храмі святої рівноапостольної княгині Ольги в Стрельні Петродворцового району Санкт-Петербурга. На іконі св. Мотрона благословляє Сталіна (зображений у шинелі на повний ріст), котрий начебто навідався до неї в той час, коли німці підійшли до Москви. Сюжет цей розповсюджений в клеймах житійних ікон, що продаються у храмах різних міст Росії. Цей факт спричинив широкий резонанс у суспільстві — одні назвали розмови про святість тирана насмішкою над пам’яттю мільйонів загиблих у таборах
ГУЛАГу, зокрема і духовенства, що було винищене майже на сто відсотків, інші, не задумуючись, ідею підтримують.
Фото автора.
Далі буде.
Науковий консультант — доктор церковно-історичних наук, проректор з наукової роботи Київської православної богословської академії протоієрей Віталій Клос.
