У Державному історико-культурному заповіднику «Трипільська культура», що у селі Легедзине Тальнівського району на Черкащині, минулими вихідними, незважаючи на докучливий дощ і шалений вітер, відбулася традиційна толока, учасники якої, з Києва, Чернігова, Черкас, Могилева-Подільського, вже протягом кількох років збираються разом, щоб побудувати чи розфарбувати хати, зведені поряд із музеєм за давніми, трипільськими, технологіями.
Цьогоріч, замісивши глину вперемішку з половою, як це робили наші прапрадіди, хлопці й дівчата, дітлахи з батьками, «обштукатурили» стіну гончарної майстерні, поправили фронтон другого поверху трипільської хати, де вже до осені упорядкують житло — тут поряд із піччю з’являться хатнє начиння та посуд, точно такий же, яким користувалися наші пращури шість тисяч років тому.
На знімку: під час народної толоки у Легедзиному на Черкащині.
Фото надане директором заповідника Владиславом Чабанюком.
Поки міситься глина, а по ній треба добренько потовктися босими ногами, хтось заспівує народну пісню. Мелодію підхоплює духовий оркестр, який приїхав на толоку з Кодими на Одещині, і майстри, котрі торгують на площі своїм крамом — свистунцями, ляльками-мотанками, плетеними кошиками. Коли глина нарешті «визріває», кавалки з рук в руки, по ланцюжку, передають майстрам — директору заповідника Владиславу Чабанюку, котрий своїм ентузіазмом й енергією запалює інших учасників толоки, казкареві, письменнику Сашкові Лірнику, який не пропускає жодної толоки в Легедзиному, кінорежисерові Михайлу Іллєнку.
Уже до обіду всю стіну обмазують глиною, запах якої, перемішуючись із запахом очерету на даху майстерні, нагадує багатьом учасникам толоки літо у селі, у своїх бабусь та дідусів, які до 50-х років минулого століття в багатьох регіонах будували хати за трипільською традицією.
Директор заповідника Владислав Чабанюк задоволений роботою, як ніхто інший, адже толока — це не лише привід ознайомити гостей з історією Трипілля, археологічною культурою часів енеоліту (дехто з дослідників вважає її цивілізацією), що займала значні обшири між Карпатами і Дніпром і існувала тут понад дві тисячі років, а й відродити стародавню традицію. Як стверджує учений секретар Інституту археології НАНУ Олексій Корвін-Піотровський, трипільці методом толоки будували свої хати, про що свідчать археологічні знахідки — зокрема, місце, де приблизно 6 тис. років тому родичі чи сусіди разом місили глину.
— Цього літа майстри перекрили дах гончарної майстерні (розмір 15 на 5 м), а рік тому й на двоповерховій хаті, замінивши солому, що прогнила, на очерет, — розповідає Владислав Чабанюк. — Новий дах прослужить літ 50—70. Щоправда, роботи ці не з дешевих — вартість одного перекриття — 150 тисяч гривень, які надали нам благочинники.
Директор показує гончарну піч, що стоїть посеред двору музею, — це маленька копія трипільської печі, на якій можна приготувати будь-яку смакоту. Після того як опорядження гончарної майстерні закінчать, піч сховають від дощів під навіс будівлі, у якій туристи можуть пожити-попрацювати, як у трипільські часи.
