Російський окупант Погодін, який розстріляв у червні 2014 року на сході нашої країни українського школяра Степана Чубенка, опинився вдома. Убивцю виправдали в окупованому Криму, де той відсиджувався. Більшість росіян сприйняла цю новину з радістю: «Справедливість перемогла», «Краще треба було виховувати хлопця, який ходив із синьо-жовтою стрічечкою». Їм навіть на думку не спало, що хлопця, як і тисячі інших, убили в Україні російські «ихтамнеты» за любов до батьківщини. За патріотизм. Убили за те, що вони — українці! У народу, який не пошкодував нічого для свободи, завжди є шлях. І сакральна відповідальність: любити країну й залишатися просто людьми.

Ольга БОЛОШИНА (Санкт-Петербург, гід-перекладач, викладач):
— Я не маю права що-небудь радити вам і бажати того, чого у вас нема, крім МИРУ та СПОКОЮ, ЩАСТЯ, яке цілком іде від ваших цілісних, гармонічних, прекрасних душ. Я люблю вас, і я плачу чотири роки без зупинки і без прохання або надії на ваше прощення. Не прощайте росіян! — єдина порада, яку я наважуюся дати. Я прожила в Києві рік і змушена була поїхати через правило 90/90 днів, яке я порушила й намагалася подолати, офіційно звертаючись у міграційну службу із проханням дозволити мені не виїжджати за межі України. Щоб не їхати в РФ, я поїхала до незнайомої баби (мати тітки) у Мінськ. Та мене вигнала через тиждень. Нині я в РФ. Рік в Україні я провела, спілкуючись і працюючи з волонтерами з музею літератури ім. Шевченка. Ми — друзі, і я повернуся. Я повернуся в Київ цієї осені й відмовлюся від громадянства РФ. Усе готове.
Ви заслуговуєте щастя й процвітання на Землі, і ця війна розриває душу, бо атакує те, у чому я бачу сенс життя як такий. Росія — більше, ніж убивця. Те, що вони намагаються зробити, — більше, ніж убивство й більше, ніж блюзнірство. Це більше, ніж Каїн. Гірше й огидніше. Ви неймовірно сильні й світлі, гідне подиву, наскільки багато серед вас світлих людей і справжнього героїзму. Героїзм народжується трагедією дикої несправедливості. Герої не повинні бути змушені геройствувати. Це творці й сіль землі. Ви переможете, і разом з вами отямлюся, воскресну і я теж.
Без вашого щастя й миру всьому людству нема на що сподіватися.
«Щастя тобі, Україно!» Я б хотіла знайти слова, які не роз’ятрюють вам душі, а лікують, але я сама в Росії й розриваюся на частини від болю. Я не можу нині знайти інших, більш заспокійливих слів. Принаймні до повернення в Київ. Я люблю вас усім серцем, бо більше нікого. Це особисте. Я вийшла з «матриці» — і родини (не чоловік), і «батьківщини». Репатріація в Україну буде мною завершена, і ця добра країна утішить мене правом жити в ній.

Валентина СОТНИК (з Москви, лікар, живе в Єрусалимі):
— Мені так соромно за те, що я просто виїхала з Росії і... і не можу, і не маю права на щось впливати. Але мені жахливо соромно за те, що чинить російська влада у вашій країні. І я дуже добре розумію ваше обурення. Але я твердо вірю, що ви вистоїте. Київ рідне місто моєї мами та бабусі й усієї моєї родини з боку мами. Але, на жаль, крім мами і її сестер з бабусею всі залишилися там, у Бабиному Яру, а мама вивезла вищезгаданих у Казахстан, і повернулися вони тільки в 45 році в Київ, а я народилася в 46-му у Москві, куди маму привіз мій батько. До речі, перший мамин чоловік, від якого в мами є ще одна дочка, старша за мене на 10 років, загинув в 41-му під Києвом, у перші ж дні війни розбомбили його частину. Я Київ знаю прекрасно, бо щоліта гостювала в бабусі. Душевне місто й гарні люди. Мені соромно, і я не уявляю, що я можу побажати українцям.

Людмила СУББОТІНА (Великі Луки, бухгалтер, пенсіонер):
— Я дуже добре ставлюся до України й українців, я від самого початку Майдану всіх переконувала, що ви всі праві. На жаль, мало кого вдалося за стільки років переконати. Я давно розчарувалася в наших людях, якби не Фейсбук, то було б зовсім погано жити. У глибинці, де я живу, народ малоосвічений і агресивний, не вміють думати, вірять телевізору. Але я вірю, що Україна буде жити гідно, вона заслужила на це.
У мене немає українського коріння. Ця любов до правди від родини, мама була репресована, завжди не любила НКВС, КДБ, ФСБ. От як це обернулося. На чолі стоїть енкавеесник, а від них не варто чекати добра.
Із самого початку було зрозуміло, що нема «фошиздов» у Києві. Я і дня в це не вірила, боялася включеного телевізора, чоловік його дивився, вірив тоді якось, тепер багато зрозумів. Були суперечки зі свекрухою, невісткою, та й з усіма. Я читала репортажі Бабченка, Лойка, записки Степової, «Цензор-нет», так і дізнавалася про все, ну й наше радіо «Свобода». А те, що ви нормальні, я й так знала, ще з першого Майдана.
Люблю вільних людей, незалежні люди не можуть бути «фашистами». Миру тобі, Україно!

Наталя САЖКО (Cамара, філолог):
— Я поїхала з України в 1983 році. У мене у Вінниці залишилася рідна сестричка (ми близнюки). І її родина. Батьків уже немає. Я приїжджаю на батьківщину раз на два роки. Минулого разу я була у Вінниці в липні 2016-го. Ми із сестричкою влаштували собі поїздку до Львова. Бродили містом, раділи сонячним дням, високому небу, роздивлялися навкруги і захоплювалися всім, що бачили. Людьми — насамперед. Але в мене такий величезний камінь лежав на серці. Бо от я приїхала на батьківщину із країни, яка стала моїм домом, де я живу понад тридцять років, і там виросли мої діти, і підростають онуки... І чому так сталося, що якась погань із цього «мого дому» через якісь хворобливі амбіції раптом вирішила, що може у кирзових чоботах вдертися на територію моєї батьківщини. І брудна тінь накрила й мене... наче ганебною плямою забруднила. І якоюсь мірою я, як і інші громадяни, відповідаю за все, що відбувається нині в Україні. Нікому не вибачається смерть людей, молодих, прекрасних, тих, хто міг би у мирному житті сприяти розквіту рідної України. І мене не полишає почуття провини. І почуття болю. Тому чекати від мене побажань українцям не доводиться. У Лесі Українки є такі рядки: «Щоб тута жити, треба мати крила!» Я вірю в Україну, я люблю Україну, і я знаю, що ми — велика нація. А великі — долають усе. Через кров, смерть, війну. Слава Україні!

Віра ЛАВРЄШИНА (Москва, журналіст, блогер «Граней.Ру» — заборонених цензурою РФ, громадський активіст):
— ЩОБ КРИМ ПОВЕРНУВСЯ ГОСПОДАРЯМ... Пам’ятаю, яким шоком для мене, для моїх друзів і, як тоді видалося, для більшості громадян РФ було вторгнення в Крим путінських «зелених чоловічків» в 2014 році. Передусім ці «ввічливі люди» поскидали українські й кримськотатарські прапори в Сімферополі з адміністративних будівель і водрузили на їхнє місце «триколоры». Відразу стало ясно, що це початок окупації — і чиєї саме, адже прапори видають злодія! І коли розгорілася кривава бійня в Луганську й Донецьку, теж зрозуміло було: можна називати, що відбувається «АТО» або просто словом «конфлікт», але від суті нікуди не подітися — це війна, справжня війна між українцями й росіянами. І росіяни, як жахливо це не звучить, прийшли захопити українські землі, бо їх направив Путін. Виявляється, щоб сподобатися російському електорату, треба захоплювати й бомбити чужі території. Україну, Сирію. Заперечувати цей факт безглуздо, такий спосіб утримання влади в Кремлі. І заради продовження цієї влади ще на один строк Путін і Ко завжди готові влаштувати де-небудь нове кровопролиття. Хоч у Білорусі, наприклад. Там нині перебуває багато російських військових. Без розпізнавальних знаків, але всі знають, хто вони й звідки. І всім страшно від усвідомлення такої перспективи. І не випадково нині знову в Донецькому і Луганському регіонах посилилися бойові дії. Це такий початок передвиборчої кампанії Путіна. На жаль, саме війна — візитна картка так званого президента РФ і підходящий привід для збожеволілого від телепропаганди населення «згуртуватися» навколо вождя. У це важко повірити, це хотілося б заперечувати, але це так. Путін ніколи повноцінно не обирався, його привів Єльцин, призначив наступником. Згодом, всупереч Конституції, Путін продовжив «обиратися» у Кремль і другий, і третій раз. Міняючи Конституцію під себе, саджаючи на трон «містоохоронця» Медведєва. Не дивно, що після такого от захоплення Кремля він перейшов до захоплення Криму, бомбування Донецька й Сирії. Така агресія — свого роду «хабар» населенню від кремлівського тирана. Щоб пишалися тим, що «Росію всі бояться». І населення поки що зовсім не збирається заарештовувати Путіна й Шойгу, щоб відправити їх у Гаагу, де напад на Україну вже визнаний військовим злочином, а — навпаки. Більшість продовжує «пишатися» військовими злочинами «нацлідера», і кажуть, тепер в армію РФ записуються в чергу охочі постріляти в кого-небудь, особливо — за гроші й за контрактом, і практично не стало «уклонистів». Такі от моторошні новини. Але завдяки Інтернету ми тепер дедалі частіше дізнаємось і про факти позитивні — про те, що розпочалося «прозріння» людей і в Криму, і в Луганську, та й у самій Російській Федерації теж. Про переосмислення того, що відбувається між колись «братніми» (як це називалося в часи СРСР) народами. Добробут росіян погіршується, санкції роблять свою справу, і багато хто нарешті починає пов’язувати фінансування воєнних дій з неминучим зубожінням, втратою роботи й іншими сумними фактами їх побуту. І починає відбуватися «збалансування» ситуації, зустрічний рух до взаєморозуміння тих, хто виправдовує війну, і тих, хто категорично вимагає її припинення й покарання винних у її розв’язанні. Звичайно, виходити на вулицю й «вякати» щось проти режиму Путіна досить небезпечно. Але мовчки приймати те, що відбувається, робити вигляд, що нас це все не стосується, якось не виходить. Тому громадяни РФ нема-нема та й вийдуть заявити свою позицію, свою особливу думку — на пікетах, наприклад. Є таке відчуття, що коли зовсім замовчати, нічого не вимагати й просто сидіти вдома й незрозуміло чого чекати, то буде зовсім як при СРСР. І тоді агонія режиму, який розкладається, але все-таки живе, триватиме й триватиме. Розповім про наші акції. У Москві ми регулярно проводимо пікети за звільнення політв’язнів, військовополонених і заручників Кремля (і росіян, і українців, і кримських татар). Це в нас такий День політзека — не раз на рік, 30 жовтня, а щомісяця. Називаємо поіменно всіх, кого переслідували й саджали в кожному місяці року — за політичними мотивами. І вимагаємо їхнього звільнення. Причому за свободу кримських татар і незалежність Криму ми виходимо відразу у двох столичних містах — у Москві та Санкт-Петербурзі, кожного 18-го числа, у рамках «Стратегії-18». Дата була обрана як данина пам’яті дня депортації корінного населення Криму при Сталіні (18 травня 1944 року). Ці пікети ми вирішили проводити безстроково, поки Крим не звільниться від загарбників. І поки не випустять усіх політичних. Але ж рано чи пізно це станеться. Я в це твердо вірю. Дуже хочеться, щоб швидше це трапилося. Слава Україні! Героям слава!

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.