У США діти з інвалідністю можуть вчитися і розважатися разом зі звичайними однолітками. У цьому я переконалася під час подорожі Сполученими Штатами Америки, що відбулася в межах Програми міжнародних відвідувачів-лідерів проекту «Інтеграція та захист інтересів соціально вразливих груп населення». Проект діє за підтримки Державного департаменту США.

 

Учасники проекту з представниками української діаспори міста Портленд (США). Світлана Патра — праворуч у першому ряду.

Фото з архіву автора.

Аеропорт, знайомство з перекладачами — і ось наша команда їде до Вашингтона, де починається робота за Програмою міжнародних відвідувачів-лідерів. Разом зі мною вивчати американський досвід прилетіли Лілія Дробіт — викладач кафедри корекційної педагогіки та інклюзії Львівського національного університету, Марина Сташина-Неймет — голова комісії з питань освіти та працевлаштування Закарпатського обласного товариства людей з інвалідністю Всеукраїнської організації «Союз організацій інвалідів України» та Андрій Залівський — міський голова Червонограда. Була у нашій команді ще одна надзвичайно цікава людина — громадський діяч і музикант, учасник дуету «Flyіng Swan» Сергій Летучий, що нині працює івент-менеджером Луганської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Максима Горького, передислокованої до прифронтового Старобільська.


Ми мали зустрічі з представниками федеральних установ та громадських організацій, що опікуються життям людей з інвалідністю та біженців із різних охоплених війною чи стихійними лихами куточків світу, із тими, хто допомагає цим людям стати гідними громадянами США, а не просто споживачами. Ознайомилися із законом про американців з обмеженими можливостями (ADA), що ухвалений 1990 року, дізналися про позитивні зміни в житті людей з особливими потребами, які започаткував цей документ.


Вони у США мають такі само права, які і люди без інвалідності. Найголовніше — у законі визначено шляхи забезпечення прав людей з інвалідністю. Над цим працюють державні установи та громадські організації як на федеральному рівні, так і на рівні штатів та окремих міст.


Цікаві зустрічі, яскраві екскурсії, новий погляд на світ та місце людини у ньому — ось що я отримала у Вашингтоні. В Портленді ми дізналися про державні установи та громадські організації, що допомагають незахищеним верствам населення. Побачили, як працюють різні програми, наприклад — Міжкультурна психіатрична програма — для іммігрантів і біженців, особливо тих, для кого англійська мова не є рідною.


Також ми побачили, як діє «Trіmet», система громадського транспорту Портленда та його передмістя. Працює в рамках закону ADA, з повним дотриманням прав людей з інвалідністю, зокрема — на безперешкодний доступ до будь-якої точки будь-якого району. Познайомилися ми і з громадською організацією, що допомагає сім’ям, зокрема — біженцям та людям з особливими потребами — знаходити справді доступне житло.


Яскравим прикладом того, як люди з інвалідністю живуть повноцінним і надзвичайно цікавим життям, є музикант Мак Поттс, — піаніст, що бере участь у джазових фестивалях, записує музичні альбоми, працює у ресторані. Усе це під силу повністю незрячій людині.


Побачили ми і доступну для людей з особливими потребами освіту на прикладі вищих навчальних закладів США. А я мала чудову нагоду розповісти про Університет «Україна» і про те, які умови в ньому створено для студентів з інвалідністю.


У Денвері, штат Колорадо, ми відвідали бібліотеку, доступну для людей із вадами зору, а також початкову школу, в якій діти з аутизмом та іншими захворюваннями вчаться нарівні зі звичайними однолітками. Побували на підприємстві, на якому працюють здебільшого люди з інвалідністю, подивилися виставу «James and the Gіant Peach» (Джеймс та гігантський персик) від театральної компанії «Phamaly». Серед акторів були люди з інвалідністю.


Вони мають можливість займатися улюбленою справою, працювати та відпочивати, не відчуваючи звичних для нас обмежень. Чудова прогулянка узбережжям Тихого океану не просто зняла втому, а дала змогу зрозуміти, як облаштовано місця відпочинку у США. Навіть найвіддаленіші пляжі мають доступні для людей на візках туалети!


У США працює система парків та адаптивної рекреації для людей з особливими потребами. Там є різноманітні тренажери та пристосування — зокрема спеціальні підйомники, що доправляють людину з інвалідного візка прямісінько до басейну. Крім того, я бачила, як люди з особливими потребами можуть грати в футбол — на електричних візках!


Кульмінацією подорожі у Колорадо стало відвідання парку «Сад Богів», що розташований у місті Колорадо-Спрінгз. Поруч із звичайними пішими та альпіністськими маршрутами є в «Саду Богів» і напрочуд рівненькі доріжки для людей в інвалідних візках. Тут я випробувала найголовніше моє придбання — у США я нарешті змогла купити собі електричний інвалідний візок. В Україні його мають видавати безплатно, але це супроводжується виснажливою і тривалою паперовою тяганиною... А купити його за гроші, навіть вживаний, у себе на батьківщині я не мала фінансової можливості. На прохання моєї мами наші перекладачі допомогли знайти недорогий вживаний електричний візок, який ми змогли придбати. Цим сучасним пристроєм легко керувати. Тепер географія моїх подорожей значно розшириться!


У місті Сан-Антоніо ми відвідали парк «Чарівна країна Морган», який збудував Гордон Хартман для своєї доньки та інших особливих дітей. Тут я вперше в життя каталася на гойдалці. У США такі розваги доступні і безпечні! 


Внаслідок хвороби я маю крихкі кістки, тому з дитинства панічно боюся впасти. Тож щоб просто покататися на гойдалці, мені довелося перелетіти через океан...


Щиро дякую всім, хто долучився до цієї програми — Державному департаменту США, корпорації «Світове навчання», Раді світових справ Орегону, організації «Ворлд Денвер» та Раді міжнародних відвідувачів Сан-Антоніо. Також вдячна усім тим, хто підтримував мене під час підготовки до поїздки — посольству США в Україні, Баришівському районному центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді та рідному Університету «Україна».


Під час подорожі я зрозуміла — ніхто не побудує щасливу долю для людини, окрім неї самої! Адже навіть у США ухваленню закону ADA передувала тривала та тяжка боротьба людей з інвалідністю за свої права. Не варто чекати, що наша держава в один момент зміниться. Держава складається з людей, а вони можуть і не здогадуватися про щоденні проблеми людей з інвалідністю. Тож ми маємо про це говорити. Голосно й предметно.


Світлана ПАТРА, журналіст-фрілансер імідж-центру Університету «Україна».