ПОЧАТОК У №№ 110, 115, 118, 124, 129, 133, 140.

Гетьман Петро КОНАШЕВИЧ-САГАЙДАЧНИЙ.

Митрополит Петро МОГИЛА.

«Взяли лиш те, що нам предки наші зоставили й заповіли»

У 1620 році український гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, один із найвидатніших полководців Європи, сорок тисяч козаків якого разом із менш чисельним польським військом перемогли 300-тисячну османську армію під Хотином, врятувавши від турецького поневолення Європу, разом з Єрусалимським патріархом Феофаном, який повертався з московської сторони, відновили православну ієрархію в Україні. На наших землях, відвідуючи церкви і храми, він пробув цілий рік. Феофан, маючи повноваження від Вселенського патріарха Тимофія (якому де-юре підлягала Київська митрополія) «справувати всі архієрейські справи у підлеглих царгородському патріархові єпархіях», тобто і в Україні теж, висвятив на митрополита Київського, Галицького і всієї Руси Йова Борецького та нових єпископів, що поклало початок відновленню Київської православної митрополії, яка внаслідок Берестейської унії 1596 року опинилася на межі існування.
«Що ж до посвячення митрополита й єпископів (з огляду на закони Речі Посполитої воно відбувалося в суворій секретності. — Авт.), то скажемо, що се є дія Духа Святого і справа незалежно від сподівань людських невимовним судом Божим чудесно уряджена. ...І те не є злочином. Не завинили ми тим ані перед Богом, ані перед маєстатом його королівської милості, ані перед Річчю Посполитою... Не бунтівники ми і не заколотники. Взяли ми лиш те, що перед тим мали, що нам предки наші зоставили й заповіли, що перед тим заживали і що нам права Божі та людські закони й звичаї, а також понад шестисотлітнє вживання дозволяють», — так оцінив історичну подію й право українського народу на свою церкву автор історико-полемічного твору «Протестації» Йов Борецький. Цей діяч, який свого часу навчався у Львові, Острозі та Ягеллонському університеті, отримав славу козацького митрополита, був милосердним до сиріт і вдів, щедрим на допомогу убогим і всіляко сприяв науці й освіті. Він — один із засновників Київського братства, професор та перший ректор Київської братської школи.
Сприйнявши відновлення православної митрополії як протизаконний і злочинний акт, Варшава оголосила патріарха, митрополита і єпископів зрадниками. Яка б доля їх чекала, якби не розгром польського війська турками під Цецорою восени 1620 року, невідомо. Та міжнародний стан склався так, що королю Сигізмунду ІІІ довелося просити козаків допомогти йому у війні із запеклим ворогом, обіцяючи розширити права українців на черговому сеймі. Довелося королю зважати і на те, що козаки були захисниками православ’я й надійною опорою Йова Борецького, котрий писав: «Уже двадцять п’ять років ми просимо на сеймах і сеймиках, щоб нам було повернено свободу віри, наші церкви, єпископські престоли. Бачачи, що нас утискують чимдалі більше, ми змушені були стати рішучішими, поставивши понад усе веління Боже і спасіння душ». А участь козаків у справі відновлення митрополії оцінив так: «Се ж їхні предки разом з Володимиром хрестилися, віру християнську від Константинопольської церкви переймали і по сей день у цій вірі народжуються, хрестяться і живуть».
— На козацькій раді, що відбулась 1621 року в Сухій Балці на Черкащині і в якій узяли участь представники польського уряду, зокрема королівський секретар Облаковський та ксьондз Оборницький, а також майже триста православних священиків, митрополит, розповідаючи про тяжке становище православної церкви в Україні, «гнівом повнив козацькі серця», — зазначає кандидат історичних наук Раїса Іванченко.
Козаки, вислухавши митрополита і послання патріарха Теофана, котрий також закликав їх боронити віру від бусурманів, заявили про готовність вступити у польсько-турецьку війну і спорядили Петра Сагайдачного та єпископа Курцевича до короля, «щоб затвердив на митрополії та єпархіях осіб, висвячених патріархом, інакше козаки братимуть у неволю шляхту, як їм нарадив Борецький». Утім, у Варшаві вкотре відбулися обіцянками.
— Під час битви при Хотині Сагайдачний, завдяки воєнному таланту якого було досягнуто перемоги (козаки на чолі з гетьманом відбили всі дев’ять турецьких штурмів, п’ять з яких було спрямовано саме на козацький табір. — Авт.), отримав тяжке поранення отруєною стрілою. Повернувшись до Києва, Сагайдачний у присутності Борецького написав заповіт і передав усі свої статки на «науку і виховання діток українських і бакалаврів учених», — каже Раїса Іванченко.
Цей визначний полководець, що тільки в 1616 році водив флотилію на штурм Кафи, Трапезунда, Синопа, Мінора й Стамбула, як ніхто інший розвінчав московські міфи про «єдіний народ і общєє отечество». У 1618 році гетьман, допомагаючи польському королю Владиславу, котрий претендував на московський престол, з 20-тисячним військом вступив у межі Московської держави і взяв штурмом Єлець, Михайлов, Матвіїв Город та інші міста, а на зворотному шляху — Коломну, Серпухов, Калугу. Злучившись із військом Владислава, козаки взяли в облогу і Білокам’яну. Штурм міста король призначив на 14 жовтня, тож, за однією з версій, Сагайдачний відмовився воювати у велике релігійне свято, в підсумку ефект раптовості було втрачено, що, ймовірно, і врятувало московитів від розгрому.
Після смерті гетьмана київський війт Ходика у 1624 році почав закривати православні храми. По захист Борецький звертається до Січі. Запорожці на чолі з Акимом Чигиринцем і Антоном Лазаренком силою втихомирюють прибічника унії. Спроби митрополита переконати владу офіційно визнати права Православної церкви, як і отримати підтримку московського митрополита в цій боротьбі, завершились безрезультатно. Незадовго до своєї кончини Йов Борецький схиляється до думки про замирення з уніатами, втім, цю його ідею зовсім не підтримували козаки. Покровитель Київської школи, який відійшов у вічність 1631 року, велику бібліотеку, як і все майно, заповів православній церкві.
17 липня 2011 року собором УАПЦ гетьмана Сагайдачного було канонізовано. На освяченому Ювілейному Помісному Соборі Української православної церкви Київського патріархату, який відбувався у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі в місті Києві з нагоди 900-ліття цієї обителі та 1020-ліття Хрещення Київської Руси-України (11.07.2008) було канонізовано і приєднано до лику святих митрополита Київського, Галицького і всієї Русі Йова Борецького.

Екзарх Константинопольського трону

Чимало московсько-радянських міфів пов’язано із життям і навіть смертю митрополита Київського, Галицького і всієї Руси, реформатора церкви й просвітителя Петра Могили, котрий мав титул «екзарха Константинопольського трону».
Роки життя вихованця митрополита Йова Борецького припали на період боротьби константинопольської і римської церков за Україну. Отримавши освіту в польській академії, навчальних закладах Голландії і Франції, у 1625-му син молдавського господаря прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській лаврі. За два роки, у тридцятилітньому віці, його обирають архімандритом лаври. «Новий архімандрит одразу виявив свою діяльність на користь монастиря, завів нагляд над священнослужителями в селах лаврських маєтків, малограмотних наказав учити, а впертих і своєвільних піддавати покаранням; оновив церкву, не шкодував витрат на прикрашення печер, підпорядкував лаврі Пустинно-Миколаївський монастир, заснував Голосіївську пустинь, побудував за свій рахунок при лаврі богадільню для жебраків і задумав завести при Печерському монастирі вищу школу», — писав Микола Костомаров. Після наставлення митрополитом 1632 року з новою силою розгортає діяльність у церковній, освітній, будівничій галузях, книгодрукуванні, вимагає від пастирів суворого дотримання канонічних правил. Це обрання благословляє Константинопольський патріарх Кирило Лукаріс і затверджує грамотою король Сигізмунд ІІІ.
— Петро Могила, який обіймав митрополичу кафедру з 1632-го по 1647 рік, ініціював грандіозну програму повернення «з темряви підземної», як тоді писали, давньоруських храмів: Десятинної церкви, Софійського собору, Тряхсвятительської і Михайлівської церков, храму на Берестові, Видубецького монастиря, — каже кандидат історичних наук Ігор Нетудихаткін. — Ці споруди, пов’язані з минулим княжої держави, для людей того часу були не архітектурними пам’ятками, а «речовим доказом» безперервності буття «народу Русі», тож їх відновлення було потужною ідеологічною акцією.
Про те, який вигляд мав собор св. Софії після оновлення Петром Могилою, можна дізнатися з малюнків Абрагама ван Вестерфельда, надвірного художника литовського гетьмана Радзивілла, який зробив серію замальовок під час війни Богдана Хмельницького, — продовжує історик. — Цікаві свідчення про «могилянський» іконостас Софії, над яким працювали місцеві, італійські, польські майстри, залишив нам і Павло Алепський, котрий проїздив Україною з патріархом Антіохійським Макарієм у 1650-х роках. У своєму щоденнику він не шкодує епітетів і каже, що іконостас «вражає глядача», «вишуканий», весь у позолоті і на ньому «Дух Святий сходить у сяєві». На жаль, іконостас простояв лише сто років і був розібраний та замінений митрополитом Рафаїлом Заборовським тим, що існує нині.
У 1635-му Петро Могила відкрив залишки Десятинної церкви й організував роботу з їх очищення. Лаврський документ XVІІІ століття розповідає про те, як митрополит «знайшов глибоко в землі гріб мармуровий... ще й срібну позолочену дошку з написом на ній» — поховання князя Володимира та його дружини Анни. «Узявши з гробу чесну главу, з великим благовінням приложився (до неї), з честю відніс до церкви святого архістратига Михаїла Золотоверхого», — йдеться в документі. Частки мощей св. Володимира перебували в Успенському соборі Печерської лаври і Московському Успенському соборі, кисть руки — в Києво-Софійському соборі. «У час, коли Київська Митрополія перейшла під владу Московського патріархату (1686), зникла усипальниця св. Володимира в Софії. Його мощі було покладено в спеціальному ковчезі в північному вівтарі св. Георгія. А усипальниця була перебудована на Благовіщенський вівтар», — зазначає ректор Київської православної богословської академії, доктор богословських наук, митрополит Епіфаній (Думенко).
Чимало зусиль Петро Могила доклав до подолання розколу в українському суспільстві, він прагнув об’єднати православну та уніатську церкви, примирити всіх православних: тих, хто виступав за унію і хто був проти. Але на помісному соборі в Києві (1629), як і на Львівському соборі, досягти бажаного не вдалося.
До заслуг святителя належить заснування лаврської школи, яку він об’єднав у 1632 році із братською: так постала Києво-Могилянська академія — перша вища православна школа у Східній Європі, де студенти вивчали латину, грецьку, церковнослов’янську мови, богослов’я, світські науки. На утримання колегії й монастиря митрополит подарував своє село Позняківку, надавав грошову допомогу викладачам та учням. Їх кількість зростає, тож відкривається філія колегії у Вінниці, нові заклади у Кременці та інших містах.
В історії Церкви Петро Могила залишився як автор майже двадцяти творів на церковно-теологічні, просвітницькі, філософські теми. Найбільш значимими серед них були «Євангеліє учительноє», «Евхологион альбо молитвослов», «Православне сповідання» латинською мовою, яке було розіслане для схвалення східним патріархам. Остання з праць — «Требник», — що довго служив духовенству України й Російської імперії, використовується й донині в усіх єпархіях і парафіях УПЦ.
Безперечно, духовний подвиг і праці київського митрополита Петра Могили — надбання всієї Православної церкви. Тож подив викликають відверті спроби сусідів привласнити собі те багатство. Дехто з них навіть пише, що подвижника української церкви назвали Петром на честь московського митрополита Петра, а сам він намагався «примирить русских людей с нерусскими». Певно, сусіди так трактують намагання святителя об’єднати православну й уніатську церкви. Але ж до чого тут «русскіє і нерусскіє люді»? Московський митрополит Макарій (Булгаков) в «Истории Русской Церкви» пише: «Имя Петра Могилы — одно из лучших украшений нашей церковной истории». Показово, що і об’ємне видання «Из истории русской культуры» (М., 1996), яке вийшло за підтримки Російського фонду фундаментальних досліджень, у ІІІ томі розповідає про діячів Київської церкви саме як про частину російської культури і церкви, і ніяк не іншої.
За кілька днів до смерті Петро Могила оголосив спадкоємицею свого майна Києво-Братську колегію, якій заповів 81 тисячу злотих, коштовності, бібліотеку. Поховали його у склепі Успенського собору Києво-Печерської лаври, який був підірваний у листопаді 1941 року. Епіцентр вибуху припав саме на місце вічного спочинку святителя. У знищенні стародавньої усипальниці київських князів XІ століття радянська офіційна пропаганда звинуватила нацистів. Всесвітньовідомий кінорежисер Олександр Довженко писав, що Успенський собор підірвали «свої». Одразу після визволення Києва від окупантів він знімав тут хроніку і по гарячих слідах розпитував свідків тих подій. Тож у «Щоденнику» записав: «Не німці знищили центр нашої знівеченої столиці, а ми самі... І Лавру висадили в повітря». Розвінчує радянський міф і письменник Данило Кулиняк, який у своїх публікаціях про мінування за завданням НКВС київських соборів, у тому числі Володимирського (його розмінували німці у 41-му) й Софійського посилається на спогади самих підпільників, які це робили.

Світлана ЧОРНА.

Науковий консультант —
доктор церковно-історичних наук,
проректор з наукової роботи
Київської православної богословської академії
протоієрей Віталій Клос.

 

ДАЛІ БУДЕ.