Телевізор для громадян Росії — це ворог номер два. Знайомий оператор з російського ТБ поділився, що «класика» зомбування аудиторії не змінилася: вирізаються кадри чеченської або югославської війни й монтуються в «події на Донбасі». Найбільшу популярність на росТБ мають кадри грузинської «війни 888». Якій учора було 9 років. Тієї самої «операції з примусу до миру», яку повторити в Україні не зможуть. Тому продовжують її іншими методами... Неправдою, гібридними технологіями, фейковим патріотизмом... Але для того, щоб поділити світ на добро і зло, досить запитати: «Чий Крим?» і казати правду. Тільки так переможемо!
Олена МУСИХІНА (живе в Гатіно, професор із проблем довкілля та сталого розвитку територій і незалежний експерт головного управління МНС Росії по Іркутській області):
— Україна — країна, що зуміла протистояти агресії Росії... Не можу описати той жах, який охопив мене, коли, перебуваючи у відрядженні в Зеленограді, я почула в новинах, що рада федерацій РФ схвалила введення військ на територію України... Безумство, що охопило кремлівську владу, котра бажає підкорити собі, як колись, увесь пострадянський простір, вилилося в тривалу та підлу війну, що забирає життя і здоров’я захисників України! Я не можу висловити ті біль і розпач, які охоплювали мене, коли відкривала свій ноутбук і читала чергові сумні рядки про передчасно померлих хлопців, які недолюбили та недожили. Глибокий сум днів пам’яті Небесної Сотні, зустріч із «кіборгами», котрі захищали донецький аеропорт, пікети біля російського посольства, волонтерство та зустрічі, так багато вмістилося в ці два роки, коли за підтримку України моїй родині довелося тікати, покинувши будинок, роботу, науку... Але я пишаюся тим, що жоден із моїх студентів ніколи не підніме свою руку на незалежність іншої країни, отже, усі мої зусилля не були марними! І тут, у Канаді, я просто одержима бажанням створити міжнародний інформаційно-культурно-науковий центр, адже багато хто зовсім щиро не розуміє різницю між Україною й Росією, а вона величезна, між ними прірва...
На своєму авто директор АНО «Центр громадського сприяння» Олексій Тупіцин об’їздив усю Іркутську область. І в кожному місті сибіряки просили власника сфотографуватися поруч із його машиною.
Фото надане Олексієм Тупіциним.
Олексій ТУПІЦИН (Усть-Кут Іркутської області, директор Автономної некомерційної організації «Центр громадського сприяння»):
— Ми спостерігали за тим, що відбувається в Києві, із самого початку подій — з Майдану. Коли почалася окупація Криму, ми навіть пікет несанкціонований в Усть-Куті провели — 5 березня 2014 року. Також виставили заяву про осуд таких дій. До речі, у нашому місті вербували добровольців для участі у воєнних діях в «Донецькій і Луганській народних республіках» в Україні. Але ми всіляко перешкоджали. Через раду ветеранів представникові «ЛНР» нікого завербувати не вдалося.
Упевнений, що операцію зі «справедливого повернення Криму» провели не випадково. Її давно готували в Кремлі. Народ і підтримав. Це традиційний російський конформізм, у всьому погоджуватися із владою. Зіграло і щось схоже на гордість — «ми знову великі!». Більшість росіян живе погано, от відбулася заміна поганого життя на можливість жити краще, яку обіцяє влада у зв’язку із отриманням Криму.
Я працюю в такій структурі, яка опозиційна владі. Але не всі наші читачі згодні з нашою позицією по владі й зовнішньою політикою керівництва країни. Нас підтримують у висвітленні місцевих проблем, боротьбі за права людини на місцевому рівні, але щойно розмова заходить про Путіна і його оточення, на нас махають рукою і кажуть, що ми колабораціоністи.
Після того, як стало кримінально карано порушувати в публічному просторі питання про територіальну цілісність Росії, ми можемо тільки на своїх аватарках ставити написи, що «КРЫМНЕМОЙ», і підтримувати засуджених українських активістів у соцмережах. Можливостей якось впливати на владу в нас практично нема, крім створення громадської думки.
Але в останній рік можна відзначити більш критичне ставлення до влади у людей, уже немає тієї ейфорії від «крымнаш», як було три роки тому. Люди починають усвідомлювати, що їх обманювали, граючи на фейковому патріотизмі. Це видно з антипутінських постів, на які раніше агресивно кидалися з усіх боків.
Ми чекаємо від України кардинальних змін усередині країни, насамперед у боротьбі з корупцією, щоб можна було транслювати в нас, що вільні люди можуть бути нам прикладом. Радує те, що українці починають інтегруватися в Європу, і це дуже добре. Ну і, звичайно, зі свободою слова у вас краще, ніж у нас. Вашим журналістам не доводиться сайти відкривати в інших країнах, як нам.
На мою думку, боротьба з корупцією — це найголовніше в Україні. Усе інше налагодиться обов’язково, а при зміні влади в Росії буде створено механізм для нівелювання наслідків анексії Криму й гібридної війни на сході України.
Євгенія АГАМЯН (Новосибірськ, журналіст):
— Деякий час тому припинила стежити за тим, що відбувається в країні та світі. Новини, звичайно, доносяться звідусіль. Але спеціально їх не дивлюся і не читаю. Чому? Втомилася. Набридло. По телевізору, у газетах, в Інтернеті багато фальші, сміття, лайки, суцільна політика. Це стосується й усієї ситуації, яка склалася з російсько-українськими відносинами. Що б не казали, знаю, у Росії, як і скрізь, багато по-справжньому гарних людей. Тих, які не піддаються на провокації, не складають у своїх головах зловісні картинки на основі тих, що показують, доносять, спотворюють. Хочу звернутися до вас, добрі жителі України! До вас, серед яких у нас є рідні й друзі. Не піддавайтеся на провокації і ви. Давайте думати один про одного гарне, згадуючи добрі відносини в минулому, створюючи, хоч би що там було, по крихтах добре сьогодення й вірячи в добре майбутнє! Дуже сподіваюся на те, що все налагодиться. Ми з вами!!!
Микола БЕДУГА (Москва, звичайна людина, росіянин):
— По-перше, вважаю, що ненависть між двома народами нині абсолютно слушна з українського боку й так само абсолютно позбавлена підстав з російського: триває війна, яку розпочала Росія... А агресора неможливо любити, якщо тільки це не вияв т. зв. стокгольмського синдрому. Можливо, у далекому майбутньому, відносини й налагодяться, але не зараз... По-друге, особисто я просто не маю жодного морального права кричати українцям про якусь дружбу, закликати до чогось з тієї само причини: моя країна — агресор. Тому все, що пов’язане з Україною, я можу обговорювати лише в розрізі окупації Криму Росією або розв’язаної нею ж війни на Донбасі. Можливі незначні винятки.
Українці не такі далекі від істини... Якщо під Росією мається на увазі народ, то він, у своїй абсолютній більшості, висловлює підтримку діям президента-злочинця і сам не усвідомлює, що він і є одним із основних джерел їхніх нещасть. І мені досить важко зрозуміти їхню поведінку. Можу додати до сказаного, що особисто я не зіпсував відносин із жодним зі своїх друзів-українців (Харків, Львів, Біла Церква), з якими познайомився ще до всіх подій: ми без усяких «закликів до дружби» або чогось такого чудово розуміємо один одного. А головне, багато в чому наші точки зору збігаються.
Хочеться побажати українцям, щоб їм, на відміну від росіян, не зрадив дух свободи. Напевно, це головне.
Ірина КРАШЕНІННІКОВА (Сисерть, бібліотекар):
— Після анексії в Криму не була, а раніше їздили часто, сім’єю... Я родом звідти, щоправда, вивезли мене на Урал зовсім маленькою, але там залишилася рідня. Брат живе на півострові, до нього і їздили в гості щороку. Пам’ятаю постійні суперечки із кримчанами, які були «за Путіна», росіяни їх захвату не поділяли... І зрозуміло чому: ми знаємо про те, як живемо, не з чуток, кримчани своє уявлення формували з телевізійних передач. Сперечалися постійно: що вам подобається, чого ви вирішили, що жити в Росії — добре? Що Росія «братня країна»? «Ну як же! У вас зарплати високі, будівництва, відновлення...» «Але ж у нас і ціни в рази вищі! І будівництва тільки на словах або — з дивовижно величезними витратами — і неякісно ще...» Вірили нам погано. Після референдуму зателефонував брат, каже: «Думайте про мене що хочете, але я на референдум не ходив, мене влаштовує Україна». Звичайно, до нього ми змогли донести, що далеко не все, про що тріскотять по телевізору, — правда. Дивно, але він чомусь був впевнений, що ми — за так зване приєднання. Очевидно, телевізора все-таки наслухався: Росія вітає «приєднання», уся в одному пориві чекає кримчан. Брат правильно відчував: нічого гарного, за його нинішніми словами, Росія в Крим не принесла. А от туристів, здаванням кімнат яким брат живе, — відібрала. Брат розповідає: немає туристів, зовсім. Держсектор, каже, ще якось принаймні заповнюють. Приватні готелі — ні. На нашій вулиці, розповідає, продають будинки. Коли таке було? Та ще й немає попиту. Такий ось підсумок братніх обіймів і підлої війни!
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
6 числа кожного місяця росіяни збираються в резиденції посла Росії у Вашингтоні округ Колумбія, щоб висловити протест проти режиму Путіна і підтримати політичних в"язнів, в тому числі і в"язнів Болотної.
Фото із архіву Надії Валуєвої
