В експозиції Державного історико-культурного заповідника «Трипільська культура», що у селі Легедзине на Черкащині, — понад 600 археологічних знахідок, здебільшого виявлених тут, у регіоні, при розкопках протоміст, які населяли наші пращури щонайменше шість, а то й сім тисяч років тому. Це керамічні вироби — різноманітний посуд, моделі хат, саней, дитячі іграшки, ритуальні предмети, фігурки людей та тварин, вироби із бронзи, кремінні пластини, випалені з глини гральні дошки. Кожен із цих експонатів безцінний, адже це — матеріальні свідки високорозвиненої землеробської культури (її ще називають цивілізацією), що існувала на теренах сучасної України і була значно старшою за такий символ давнього світу, як єгипетські піраміди, — більш як на тисячоліття.

Про досягнення трипільців розповідає директор Державного історико-культурного заповідника «Трипільська культура» Владислав Чабанюк.

 

На знімках: кераміка в експозиції музею у Легедзиному.

— На території Черкаської області знайдено більш як 20 поселень-гігантів, що мають площу понад 100 гектарів, — каже директор заповідника історик і археолог Владислав Чабанюк. — Найбільше з цих поселень — всесвітньо відомі Тальянки, які займають 450 га, сусіднє поселення, за 15 кілометрів звідси, Майданецьке — приблизно 250 га, стільки ж займають Доброводи.
У Тальянках, починаючи з 1981 року, вже досліджено 50 давніх жител (а загалом їх тут було десь три тисячі). Все знайдене під час розкопок передається до наукового фонду заповідника «Трипільська культура». Чи не найбільше археологів і відвідувачів музею вражає своїм різноманіттям і красою трипільський посуд. Як давнім майстрам, які працювали без гончарного круга, вдавалося виліплювати різноманітні за формою та ще й у великій кількості величезні метрові чи й півтораметрові зерновики, у яких зберігалося збіжжя, горщики, глечики, кухлі, миски, тарілки, кубки, чаші, мініатюрні посудинки з кришками, залишається таємницею.
— Декор, зокрема горизонтальні лінії на посуді, свідчить про те, що гончарі на певному етапі почали використовувати поворотні дошки, а це вже протокруг, — каже Владислав Чабанюк.
У трипільських печах за більш як дві тисячі років існування цивілізації було випалено мільйони посудин господарського, кухонного та культового призначення, що і сьогодні зачаровують своєю вишуканістю і оздобленням.
Трипільці розмальовували свої миски-тарілки червоною, чорною, білою і зеленими фарбами, котрі добре збереглися до нашого часу. Технологія була не з простих — гончар, виліпивши посудину, спочатку випалював її, потім розмальовував і ще раз ставив у піч. Як підкреслює керівник археологічної експедиції, що досліджує Тальянки, кандидат історичних наук Олексій Корвін-Піотровський, ці печі були дуже складної конструкції. Такі в Європі з’являться лише у античний час.
Археолог Дмитро Чорновол зазначає, що у трипільців була «надзвичайна стандартизація посуду».
— Що у Хмельницькій області, що на Дніпрі — все було однаковим, — каже він. — Існувало табу на те, щоб щось міняти.
Відомо, що трипільська культура займала великі обшири — на теренах України від Карпат до Дніпра. Її сліди знайдено на Закарпатті, Прикарпатті, у Тернопільській, Вінницькій, Хмельницькій, Черкаській, Київській, Одеській областях. Тож як майстри дізнавалися про стандартизацію і табу, залишається таємницею. Певно, що інформація якось передавалася і поширювалася. Владислав Чабанюк вважає: у трипільців було піктографічне письмо, яке не переросло в знакове.
Тож про що наші пращури писали на своїх горщиках, які прохання посилали своїм богам, можна лише здогадуватися. А ось про інші, буденні, речі посуд археологам усе ж розказав. Коли майстер висушував свої глеки-кухлі, то ставив їх на тканину, котра залишила свої відбитки на денцях посуду. Так дослідники дізналися, що наші прапрапрабабусі ткали на ткацьких верстатах різні за структурою та щільністю тканини, схожі на марлю, мішковину, циновку тощо. Глина зберегла для нас не лише відбитки пальців, рук майстрів-гончарів, а й сліди ніг трипільців, які пританцьовуючи місили глину, та лап собак, які вешталися поруч. А ось котів у Трипіллі не було, зазначає Владислав Чабанюк. Мишей тоді ловили вужі, можливо, в подяку за таку службу трипільці й малювали їх так часто на своєму неповторному посуді.
Для одного із горщиків у легедзинському музеї відведено окреме місце — у цій посудині знайдено найдавніше у Східній Європі посівне зерно горобейника польового. Трипільці вирощували пшеницю, просо, горох, а розводили овець, кіз, свиней, тримали корів, про що розповідають інші артефакти — фігурки тварин.
Як зазначає Владислав Чабанюк, у музеї варто відвести ще одну окрему вітрину для іншої посудини — друшляка. Через нього, ймовірно, відціджували сир.
Користувалися трипільці й календарем та вміли добре рахувати. Про це свідчить фігурка вагітної жінки-птаха, яка добре збереглася. Коли їй зробили УЗД, виявилося, що у випуклому животі трипільчанки — дев’ять горошин, саме стільки необхідно, щоб виносити дитину. Знайдена ця фігурка, яку, судячи з проколів у руках-крилах, підвішували, можливо, під час ритуалів, у Могилів-Подільському районі на Дністрі.
— Є в нашому музеї, — розповідає його директор, — і найдавніший в Україні рибальський гачок із бронзи, теж з Дністровської експедиції, мідні намистини (цікаво, що трипільці не лише виготовляли з бронзи дріт, а й уміли його зварювати. — Авт.), а ще справжній трипільський скарб. Це новенькі ножеподібні кремінні пластини, відшаровані як масло від одного масиву.
Знайдені вони у 2004 році під час будівництва автобану Київ—Одеса за десять кілометрів від Умані. Пластини, загалом їх приблизно 20, не були в роботі, певно, майстер, виготовивши їх, змушений був заховати їх до кращих часів. Так і пролежали вони у сховку приблизно шість тисяч років, поки на скарб не наткнулися будівельники.
У центральній Україні кремінь не зустрічається, його поклади є у Західній Україні, на Тернопіллі, Волині. Тож ці регіони мали сполучення, а їхні мешканці торгували чи вели обмін товарами.
Не менш цінним скарбом для нас, нащадків трипільців, їх землеробських і культурних традицій, є й інші артефакти, що зберігаються у музеї, — це моделі жител, саней та іграшок на колесах (дехто з дослідників вважає їх ритуальними предметами, а не забавками), фарботерки та зернотерки. А ще гральні дошки, біля яких землероби після тяжкого дня у полі чи на будівництві нового житла, певно, забавлялися.
— Це унікальні артефакти, таких у світі мало, — каже Владислав Чабанюк. — Такі є ще в Ермітажі, Луврі.
Незважаючи на унікальність самого заповідника «Трипільська культура», до якого входять трипільські протоміста, та артефактів, представлених у музеї, сам заклад уже протягом багатьох років є об’єктом незавершеного будівництва. Тож у його співробітників немає можливості проводити повноцінні екскурсії. І це при тому, що з 6 500 пам’яток історії та природи України за версією ІGotoWorld в номінації «Місце, де має побувати кожен українець» у ТОП-10 увійшов і заповідник «Трипільська культура».

Світлана ЧОРНА.
Фото автора.

 

ТИМ ЧАСОМ

На території села Тягинка Херсонської області археологи знайшли ціле середньовічне місто-фортецю, що займала 18 гектарів. Дослідниками виявлено чимало випаленого з глини посуду, залишки керамічного водогону, татарські монети та багато кованих виробів. Саме ковалі підказали ученим, що тут проходили південні кордони Литовського князівства. Тож, як зазначають учасники Південної середньовічної експедиції, на цих теренах була Європа, і аж ніяк не Новоросія, існування якої намагаються довести російські історики. З селом Тягинка пов’язують і першу згадку про українське козацтво.
Ще одна надзвичайно цікава знахідка очікувала археологів у Дніпропетровській області. Члени експедиції Інституту археології НАН України під керівництвом кандидата історичних наук Сергія Поліна у скіфському кургані на території Покровського ГОКу виявили поховання молодої дівчини зі зброєю, що датується VІІ ст. до н. е. Амазонка, ймовірно, загинула у бою. На її руках та шиї були прикраси, а поряд — амфора, чаша, колчан зі стрілами та залишки коня.