Того дня я чекав на свою чергу до кабінету лікаря. Нас, відвідувачів міської стоматологічної лікарні, назбиралося перед початком робочого дня чимало. Щоб не гаяти марно час, хтось розмовляв по мобільному, хтось занурився у свіжий номер газети, хтось мовчки сидів у коридорі на стільці, заплющивши очі, інші перемовлялися між собою, водночас уважно спостерігаючи за тим, щоб ніхто не прокрався до кабінету лікаря без черги. А коли побачили в коридорі військовика в камуфляжі, не змовляючись, пропустили його поперед себе.
На чоловіка сумно було дивитися: обличчя з правого боку чимось нагадувало повітряну кульку. До зболеної щоки він щільно притуляв хусточку. За дверима перебував недовго, бо лікар послав його за рентгензнімком.
Після повернення чоловік звернувся до лікаря з проханням дати можливість перекурити на вулиці, щоб трішечки заспокоїтись (бо стало йому страшнувато). А у відповідь почув: «Ти снарядів та мін не боявся на сході України, а тут лячно стало?! Нічим не переймайся і сідай в крісло. Повір, боляче не буде!»
Невдовзі військовий виходив із кабінету з усмішкою та зі словами: «Дякую за послугу. Скільки треба заплатити?»
На почуті слова лікар аж руками замахав: «Про що ти? Які гроші? Йди собі, та нехай тебе Бог оберігає. Не забувай, що з війни живим повернутися треба, бо вдома на тебе чекають!»
Молодий чоловік попрощався з чергою, подякувавши за розуміння. Навздогін медична сестра тричі його перехрестила, мовби благословляючи залишитися живим та здоровим.

Кропивницький.