Перший же день у зоні проведення антитерористичної операції став для завідувача відділу реставрації Національного заповідника «Хортиця» Валерія Нефедова другим днем народження.

Валерій Нефедов під час виконання бойового завдання.

Фото з особистого архіву Валерія Нефедова.

В АТО він потрапив у третю хвилю мобілізації, коли в Запоріжжі почався набір безпосередньо в артилерію. Служив розвідником-далекомірником третьої батареї першого гаубичного дивізіону 55-ї окремої артилерійської бригади.
— Ще за радянських часів я проходив службу як артилерист-розвідник, в «учебці» був у місті Ішим у Сибіру, а потім служив під Новосибірськом у Шиловському артилерійському підрозділі, — розповідає Валерій Нефедов.
Уже потім він довідався, що колись рідний підрозділ також брав участь у боях під Іловайськом, але вже з другого боку.
— Коли у військкоматі почули, що я артилерист-розвідник, мене забрали буквально через 1,5 доби. Батьки більше місяця вірили, що я то в експедиції, то на змаганнях чи на зборах, — розповідає Валерій. — У перший бій батарею, котру розвертали з мобілізованих, основна частина яких зброї до цього в руках не тримала, повів 23-літній комбат офіцер Олександр Мосейчук, якого бійці й досі називають просто «Сан Санич». Часу на підготовку було катастрофічно мало, фактично тиждень.
Перед 24 серпня вже було відомо, що ситуація загострюється, що у війні на Донбасі беруть участь російські війська. 23 серпня нас підняли по тривозі, ми одержали зброю й бронежилети, ще радянські каски й рушили за місцем призначення.
Наша величезна колона з 3-ї і 6-ї батарей рушила у Волноваський район, куди саме, ми ще не знали. Уже на підході до місця призначення довелося розвернутися, бо спереду розривалися міни. Коли всі благополучно розвернулися й рушили, наш БТР-60 просто зупинився й заглух. Уже потім з’ясували, що банально закінчився бензин. Ситуація незрозуміла, додзвонилися нашим офіцерам, нам підвезли дві каністри пального.
Наздогнали наших уже на в’їзді в населений пункт Миколаївка-Новогнатівка. Час тоді спливав неприродно — дуже повільно й плавно. Повз проїхали два ЗІЛи з кунгами, підказали, куди і як нам краще рухатися. Вони виїхали вперед і в самому центрі села на мосту через річечку потрапили під обстріл. Тоді-то й став у пригоді наш старенький БТР, нехай і оснащений не озброєнням, а приладами для керування вогнем батареї: бусоллю, далекоміром. Ми під’їхали й придушили автоматний вогонь супротивника. На щастя, ніхто не постраждав. За цей час батарея змогла розвернутися й продовжити переміщення. Та місцеві теж не залишилися осторонь — близько 10 осіб сіли в цивільну вантажівку-самоскид і їхали нам допомагати, але допомога не знадобилася. Ситуація абсурдна, лише уявіть: стрілянина, тут же ходять мирні жителі, хтось рве із грядок свіжі помідори й несе нам, хтось із візочком іде, а по асфальту кулі крешуть іскри.
У місце призначення — район Старобешевого — дістались десь о п’ятій вечора. По дорозі зустріли наших колег артилеристів-самохідників, це вже були запеклі вояки, порівняно з ними ми були зеленими й необстріляними, а вони — уже припалі пилом і бородаті. Дали вони комбатові комплект великомасштабних мап і поради досвідчених бійців, а ми проігнорували їх у першому ж бою. Приміром, радили не займати позицію, якщо на неї дали точні координати, але навіть коли змушують, починай вести вогонь і поступово перекидай одну-дві гармати на іншу позицію, більш вигідну. Витік інформації неминучий, дані потрапляли до ворогів, а це означає, що позицію обстріляють. Говорили не займати позицію на відкритій місцевості, а краще за посадкою, у балці, щоб супротивникові було складніше вирахувати. Якщо побачили безпілотник, моментально згортайтеся, бо за цим піде обстріл. Але ми зробили все навпаки — дві батареї, а це 12 гармат, вибудували фактично в одну лінію на позиції між Старобешевим і Новим Світом, а місцевість там відкрита.
Нашим завданням було підтримувати війська в Іловайську, де на той момент була вже дуже напружена ситуація. Там перебувало трохи більше тисячі наших бійців, за даними, які відомі нині, співвідношення військ у районі Іловайська було 1 до 18. Тобто росіян і сепаратистів там було до 20 тисяч. Техніка й артилерія в них теж були набагато кращі. 85% особового складу українських підрозділів у «Іловайській операції» було втрачено — 366 загиблих, кілька десятків зниклих безвісти, майже 600 поранених.
Після прибуття на місце ми замаскували БТР дуже вдало, і завдяки тому, що він тоді не постраждав, виручав іще не раз. Незабаром у нас запросили артилерійської підтримки, наша батарея оперативно отримала дані й відкрила вогонь. Спрацювали ефективно, бо по рації комбатові передавали подяку для нас. Уночі ситуація загострилася. Картина була жахлива, усе палало, «Гради» летіли і з їхнього боку, і з нашого. Горіла трава, поля. Іловайськ був спереду, у цьому пеклі.
Бронежилети з незвички носити було важко й дуже незручно. Вранці 25 серпня почули над собою пронизливий свист, ніхто нічого не зрозумів, поки перша міна не впала біля гармати 6-ї батареї. У той момент загинув 33-літній боєць Юрій Дячков.
Окопи вирити нормально не встигли, у посадці я побачив прокопаний на штик лопати окоп, плюхнувся туди. Міна впала поруч, голову підняв, страху не відчував, емоції притупилися, здавалося, це кінець. Нелюдська втома була така, що хотілося ткнутися каскою в землю й просто заснути. Але потім вирішив усе-таки зариватися, вдалося дістати лопату, що лежала неподалік. В окоп звалилися ще два хлопці, заривалися по черзі. Між прильотами мін устигли прокопатися ще штика на півтора, але міна потрапила в машину з боєприпасами, яка стояла метрів за десять, почали вибухати порохові заряди, довелося йти, інакше, якби почали детонувати самі снаряди, на 200 метрів навколо не залишилося б нічого.
Обстріл тривав довго, машини горіли, пересуватися було ні на чому. Залишилася єдина жива машина, але з боєприпасами, вивантажувати їх ніколи, залазили просто на них, хто як міг. Але в машині, поки чекали людей і розміщували поранених, чи то осколками, чи то автоматними чергами з сусідньої посадки пробило колеса. Порізали брезент, почали відкривати вогонь у відповідь. Машина стала, знову всі на вивантаження, встигли від’їхати зовсім трохи. Дуже важко було в бронежилетах.
Почали відходити пішки через поле соняшнику, щоб вибратися із зони обстрілу. Перед нами ще одна машина виїхала, і ми йшли цією колією. Благо спереду з’явилася машина з 6-ї батареї, ми почали їм кричати. Вони зупинилися, і пам’ятаю, що ми біжимо, сил уже нема, бронежилет тягне донизу, але треба квапитися, щоб не підставити хлопців у машині й швидко покинути цей район. І тут я бачу, що хтось кинув новий бронежилет, але ж не дарувати його ворогу! Уже метрів за 15 до машини довелося вибирати між цим бронежилетом і власним життям, тому залишив його там.
Ті, кому вдалося вийти, почали збиратися недалеко від Старобешевого, пізніше з’ясувалося, що з нашої батареї загинув 32-літній Віктор Катанов.
Обстріл наших позицій вели дуже грамотно. Те, що при такому щільному вогні втрати були мінімальними, велика удача.
Для всіх те, що відбувалося, стало величезним шоком. Пам’ятаю, був у нас водій «шишарика» Мишко Куріпка, він назвав свою машину «Сієстою», любив її, дбав про неї, ретельно доглядав на полігоні, а коли почався обстріл і міна влучила в його улюбленицю, Мишко, зі зростом під два метри, настільки розлютився, що встав на повний зріст і пішов рятувати свою палаючу «Сієсту». Хлопцям довелося його зупиняти й тягти назад.
Після такого постійно здавалося, що ворог десь поруч і зараз усе повториться. Радість прийшла, коли до нас почали підтягуватися наш хлопці з 3-ї батареї. Ще не зрозуміло було, чи всі цілі, бо з вогневої під обстрілом ішли хто куди міг. Один хлопець вийшов тільки через тиждень, він закопав форму й зброю й вибрався завдяки місцевим.
По телефону на нас вийшла група бійців із третьої батареї, приблизно з’ясували, де вони перебувають, а пішли вони за кілька десятків кілометрів.
Нашого БТРа супротивник не помітив, після обстрілу його вдалося забрати, тільки скло ударною хвилею видавило й поклало на водійські сидіння. Потім ми його просто назад вставили. Але коли БТР виїхав із посадки, то знову заглух і знову ж через те, що закінчився бензин. Якимсь дивом десь поруч залишилася 200-літрова бочка з пальним, її підкотили й залили все в баки. На ньому ж ми з комбатом поїхали по бійців, які згубилися. Тоді вперше побачили й відчули, що таке «Смерч».
Наш хлопці примкнули до танкістів і піхоти, які стояли на височині, поруч була траса, по ній їздили цивільні машини з дітьми, за кілометр від нас мужик пас вівці. А поруч «працює» танк, стріляє піхота, БМП... Дуже абстрактна й неприродна була картина. І раптом просто над нами чуємо удари й бачимо хмари чорного диму. Ні спереду, ні позаду розривів немає. Піхотинець, який стояв поруч, теж не зрозумів, що відбулося, поки ми позаду не побачили стіну вогню. Виявилося, що це були касетні боєприпаси «Смерч». Касети розкрилися просто над нами, а ракети пішли далі. Ми одразу визначили, що стріляли в нас, але стався переліт, тому зітхнули з полегшенням. Вибухати почало за кілометр за нами, але стіна вогню піднялася й стала рухатися на нас. Суцільні, дуже щільні розриви не дійшли до нашого БТРа буквально метрів 40. Нам іще раз дуже пощастило. І знову всі почали рухатися, піхота одразу розвернулася, вийшла на дорогу й виїхала в інший бік, ми розвернулися, підхопили на броню наших хлопців і по трасі рушили вже на Запоріжжя.
Таким був наш перший військовий досвід.
Через 5 днів повернулися в розташування, потім одержали нові гармати, зброю, техніку. Попереду були захист аеропорту, виконання бойових завдань. 2 вересня 2015 року я демобілізувався.

Від автора
Спілкуючись із бійцями, які вже нібито повернулися до мирного життя й, буває — ніде правди діти, чують докори на свою адресу: мовляв, війна триває, а вони вдома, можу з повною впевненістю сказати, що ці люди в момент, коли їм знову доведеться кинути все й стати до гармат, зроблять це. І не за гроші, а для нас із вами.

Ольга КОШКАЛДА.

Запоріжжя.