Навесні минулого року я вперше зустрічалася на благодійному вечорі в Оттаві (Канада) із хлопцями, які захищали донецький аеропорт. Вони приїхали забрати зібрані для України гроші й речі та розповісти про протистояння України російській агресії.
Виступаючи, як завжди, у ролі волонтера й займаючись на кухні приготуваннями до вечері з дочкою Олесею та іншими, такими само волонтерами, я гарячково розмірковувала, як мені донести до них моє бажання допомогти Україні звільнитися від ненависної спадщини «совка». Мої знання української обмежувалися тільки її розумінням, а говорити цією гарною, соковитою мовою я не можу, і питання — чи не буде для них боляче чути мову окупанта, а саме так тепер вони можуть сприймати російську, непокоїло мене неабияк.
І от з’явилися вони. Герої. Учорашні хлопчаки, які випромінювали таку впевненість і силу, що я одразу зрозуміла — це майбутнє могутньої й сильної НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ й цей народ не зломити й не залякати!
Із трепетом у серці я стояла поруч із українськими волонтерами, і вже через п’ять хвилин ми спілкувалися. Раптом відчула, що позаду мене хтось є — це був один з воїнів, Слава, і раптом він вимовив тільки одне слово: «Спасибі!» За що? Адже я не робила нічого особливого, просто залишалася людиною! Так, моя родина засуджувала агресію Росії проти України, так само, як проти Грузії й Чечні! Так, мій син відмовився йти «добровольцем», воліючи втратити все, а жоден із моїх студентів не вирушив «постріляти», але ж це природне людське ставлення! Наскільки деградувала Росія, напавши на Україну! Із часів дитинства для мене існувало поняття «Україна-ненька»! Згадайте, будь ласка, Київську Русь!
Слава попросив мене що-небудь їм побажати. Але що я могла побажати їм, учорашнім хлопчиськам, ровесникам моїх студентів, які раптом стали такими дорослими. Їм, котрі пройшли через смерть, біль і кров! Які ховали друзів — тих, хто недожив і недолюбив, і це найстрашніший злочин Росії. Я вже не згадуватиму, який гарний і сучасний був аеропорт Донецька... Був... Порівняно із загибеллю хлопців це дрібниці!
І для них у мене було єдине побажання! Гаряче побажання їм усім залишитися живими і перемогти, яке йде від самих глибин серця! Обстояти незалежність і суверенітет України вони були готові й без моїх промов, це відчувалося в кожному русі, у кожному слові цих хлопців — справжніх воїнів! У відповідь він мене просто обійняв і ще раз подякував! Зворушена до сліз, опинившись раптом у центрі уваги разом із хлопцями, я відчула в собі впевненість у перемозі України, котра так завзято обстоює свою незалежність, зуміла створити таку армію й виховала таких хлопців...
На згадку про ту зустріч у мене залишилася підписана хлопцями листівка.
Олена МУСІХІНА,
професор із Іркутська,
живе в Канаді.
Фото надано автором.
