«Це наша земля і наші люди»

У будівлі «МДБ ЛНР» Мілу, як називають її друзі, тримали 16 днів. Катували, погрожували та змушували визнати себе винною у «шпигунстві» на користь українських військових. «Я не повинна була зламатися, постійно собі повторювала це», — пригадує співрозмовниця. Лише тоді, коли опинилася на волі й стояла перед українським пунктом пропуску, розплакалася. Вперше за два тижні.

 

Нині Людмила Сурженко шукає житло в Сєверодонецьку. Із роботою пообіцяли допомогти в обласній державній адміністрації. Ми зустрілися з колишньою заручницею в Києві, де вона проходила обстеження в спеціалізованій лікарні із проблем слуху, а перед від’їздом завітала до Національної спілки журналістів України. Із рук голови НСЖУ Сергія Томіленка луганський блогер отримала матеріальну допомогу з фонду підтримки журналістів, які потерпіли внаслідок війни на сході та анексії Криму.

 

 

 

— Дається взнаки психологічний стрес. Зробили аудіограму — виявилося, у мене слух різко погіршився після ув’язнення. У Києві налаштували мої слухові апарати під нові параметри, але повністю проблему може вирішити лише кохлеарна імплантація. Це дуже вартісна операція, один імплантат коштує 750 тисяч гривень. Зате після такої операції зможу чути весь діапазон звуків.

 

 

— Коли мене арештовували, спершу всередині все похололо. Хоча подумки давно була готова до такого перебігу. Опанувала себе і сказала собі: це моя позиція, це моє місто, це моя Батьківщина, а вони (бойовики) — злочинці.

 

Справді, так звана «влада ЛНР» зараз саджає блогерів. Але ми пишемо те, що бачимо. Висловлення думки в соціальних мережах — чому це повинно бути заборонене? Я нічого не придумувала від себе. Писала, як є. Про всі недоліки життя в «республіці». Там вода цілодобово, а тут немає зовсім. Зв’язок поганий. Заблоковано всі українські телеканали та інформаційні сайти. Звичайно, люди, які знають, як обходити блокування, ці сайти читають.

 

Але старі люди, навіть ті, які мають проукраїнську позицію, змушені дивитися російське чи сепаратистське телебачення. Там постійно нагнітають: нібито Україна погана, Україна — ворог. Хіба дивно, що люди починають думати так, як їм підказує телевізор?

 

Хоча справедливості заради варто відзначити, що на окупованих територіях дедалі більше людей, не задоволених ситуацією. Обурюються не лише проукраїнські люди, а й ті, які підтримували «республіку». Чую, як вони починають скаржитися на комунальний дискомфорт, на високі ціни. На ринках практично немає покупців, але є продавці. У працівників «націоналізованих» шахт з’явилися затримки у зарплаті, до того ж її виплачують рублями за невигідним курсом.

 

Наприклад, в «ЛНР» запустили програму «гуманітарної допомоги Донбасу». Пообіцяли виплачувати грошову допомогу ветеранам війни, безоплатно лікувати людей із підконтрольних Україні територій області. Але ця програма -блеф. Тому що з місцевих мешканців за лікування беруть у повному обсязі. Моя знайома робила операцію на нозі. Їй сказали: якщо робитимете на одній нозі — 8 тисяч рублів. Якщо одразу й другу — 6 тисяч рублів.

 

Вона обурилася, бо операція коштує набагато більше, ніж її пенсія.

 

 

 

— Не знаю, як саме вони оформлювали звинувачення, тому що від початку не бачила жодних офіційних документів. Ані санкції на арешт, ані бланків протоколів. Був єдиний протокол допиту в перший день, і він писався від руки. Це просто аркуші паперу. Слідчі — а вони змінювалися, загалом їх було вісім, і жоден не назвав свого прізвища, — вимагали, аби я визнала себе «шпигункою». Нібито ходжу містом, фотографую і передаю відомості Збройним Силам України. Вимагали сказати, кому передаю знімки. Я мала повне право ставитися до них (силовиків «ЛНР». — Ред.) так, як вони ставилися до мене. На всі запитання отримали ті відповіді, на які заслуговували. Вони дивувалися моєму нахабству. Не знали, що робити зі мною.

 

Намагалися пов’язати мене з двома терактами, які сталися 7 липня в Луганську. Я що — схожа на терориста? Потім почитали мої дописи і почали додавати «розпалювання ворожнечі». А що я повинна почувати до окупантів?

 

За що мені їх любити?

 

 

— Двічі мене ловили на цьому. Першого разу хотіла сфотографувати охорону на вулиці Радянській, коли з протилежного боку не пускали нікого, стояли автоматники. Це був 2015 рік, «ополченці» ходили, наче бомжі, а ці були в новісінькій формі, я подумала: росіяни. Треба ж зафіксувати. Беру телефон, роблю вигляд, наче розмовляю. «Дівчино, а з ким це ви розмовляєте?» — «А тобі яке діло до цього?» — огризнулася. І не зупинилася. Він дістав рацію, викликав підмогу з будівлі ОДА. Я не витримала і стала кричати на всю вулицю: «Ви окупанти! Ми добре жили, у нас усе було, а ви сюди прийшли, у нас життя через вас догори дном!» Біжу по вулиці, але вони мене догнали, почали викручувати руки. Довго викручували, тому що я міцно тримала телефон. Залишився синець на плечі. Привезли до комендатури. І ті самі запитання: навіщо фотографуєте? Я пожартувала: може, мої фотографії до підручника історії увійдуть? Коли Україна повернеться, ці фотографії будуть уроком для майбутніх поколінь.

 

Вони дві години мене тримали, все з’ясовували, чому я з такою позицією живу в Луганську. Але тут мій дім. Я тут народилася, я тут живу й особисто нікуди не піду. Тоді мене відпустили, але пригрозили, щоб більше на тому місці не з’являлася.

 

Вдруге мене зупиняли в 2016 році. Прискіпливо переглядали кожну фотографію в моєму телефоні. Причепилися до фото з синьо-жовтим журавликом. Його я привезла з Києва, де торік побувала на майстер-класі й виготовила власноруч. Удома фотографувала цього журавлика на фоні луганського залізничного вокзалу, міськради, пам’ятників Шевченку, Ворошилову, Матусовському...

 

 

 

— Запам’ятаю цей день — 29 липня — на все життя. Зранку нічого не віщувало, що мене визволять. Але це виявилася перша ніч, коли я спала спокійно. У нас був графік: о 7-й ранку — підйом, о 8-й — сніданок приносять, о 9-й — обхід. Двічі на день випускали подихати повітрям, зробити свої справи, випрати речі. Потім о шостій вечеря — і до ранку нікуди не виходимо.

 

Лягла я о 8-й вечора і прокинулася лише під ранок. Начебто все за графіком. Потім годині об 11-й нас погукали нагору прибрати в санвузлі, тому що в чоловічому туалеті прорвало трубу, там усе залило, треба було цю воду зібрати і навести лад. Поки я працювала, тюремник сказав: до тебе прийшли слідчі.

 

Мені під час арешту жодного разу не давали зателефонувати мамі, повідомити, де я. Я постійно вимагала, але мені в цьому відмовляли. Кажу слідчому: «Нарешті ви змилостивилися зателефонувати моїй мамі?» А він: «Ні, ми вас відпускаємо». У мене жодної радості не було. Я не стрибала від щастя. Просто не повірила. «Відпускаєте? А що від мене вимагається?» — «Написати заяву. А оскільки ви не чуєте, зразок ми зараз напишемо».

 

Доки писали цей зразок, мене погнали назад прибирати туалет. Заяву вони примудрилися скласти з помилкою. Довелося переписувати. У тексті заяви йшлося, нібито я претензій до свого затримання не маю, фізичний та психологічний вплив до мене не застосовувався. Тут я не витримала: «Не застосовувався, кажете?» Показую свій мізинець, який стискали плоскогубцями. Вдруге питаю: «Фізичний вплив не застосовувався?» Показую сліди наручників на руках. Потім подумала: досить шакалів дражнити, а раптом знову назад до камери кинуть? Гаразд, давайте, підписуватиму.

 

 

— Обіцяли засудити мене на 20 років. «Ваша «республіка» збирається існувати 20 років?» — розсміялася я. Погрожували: якщо ви не говоритимете, ми відпустимо вас до камери із ув’язненими, у вас буде «весела» нічка.

 

Спочатку я це почула від жінки-слідчого. Навіть не почула, а прочитала: вона писала на папері. Я подивилася на неї: на вигляд 26—30 років. «Ви ж жінка, як ви можете це говорити?» — не стрималася я. Вони розцінили це як жарт. І час від часу таку загрозу повторювали. На допити мене водили із мішком на голові. Вдягнули мішок, відвели, зняли. Потім назад.

 

Так от, у день звільнення підписала я заяву, мені звеліли зачекати дві години, доки виконають усі формальності. У камері в цей час стала робити зарядку. Це мене якось відволікало в ув’язненні, тому що цілими днями спати неможливо. Робила вправи, віджималася від підлоги, підтримувала себе у формі.

 

Через дві години мене повели нагору. На цей раз начебто відпускають, але наказали вдягнути на голову мішок. На допити водять у мішках із тканини. А тут поліетиленовий дали. Як побачила, злякалася: задихнутися можна.

 

Вдягай, кажуть. Подумала: мені треба вийти на волю, більше до камери повертатися не хочу. І вдягнула.

 

Виводять на двір. Прохідна в один бік, лівий, а мене повернули в протилежний. Бачу під ногами — колесо від машини. Думаю, зараз вивезуть — і шукай вітра в полі... Коли ми виїхали в місто, мішок із моєї голови зняли.

 

Зітхнула вільно. Якщо зняли — значить, не так страшно. Якщо ми їдемо в бік східних кварталів — значить, мене привезуть додому. Я виглядала, наче бомж. Взуття без шнурків, сорочка брудна, штани... Але проїхали одну вулицю, другу, третю — і не повернули до мого дому.

 

Під час поїздки мені віддали паспорт і розряджений телефон. Швидко переглянула паспорт: чи немає десь зайвих міток? На щастя, не було. Поїхали в напрямку Станиці Луганської. Я звернула увагу, що один із трьох слідчих не орієнтується на місцевості. Він не з місцевих. Швидше за все, росіянин. У кабінеті, де мене допитували, на стіні висів портрет Путіна. А в іншому кабінеті на всю стіну — російський триколор. Така атрибутика російських спецслужб. Чи щоб полякати, чи то цирк такий.

 

Довелося мені показувати, як на старий міст проїхати. Вони не знали. Зупинилися на блокпосту. Витягли з багажника мої сумки. Переглянула свої особисті речі, документи. Все на місці. «І коли мені можна вертатися додому?»

 

— «Завтра після шостої ранку». — «Чому? Зараз лише четверта дня. І яка гарантія, що я зможу повернутися додому?»

 

Слідчі сіли в авто і поїхали, а озброєні бойовики вивели мене за межі свого блокпосту. Далі вже йшла сама. Пройшла розбитий міст. Між мотузкою і сумкою мені причепили сепаратистську газетку. Я її одразу висмикнула, потім пройшла з тачкою деяку відстань, розвернулася в бік Луганська і кричу: «Горіть ви всі синім полум’ям! Я повернуся лише на танку!»

 

 

 

— Перший блокпост — так званий «Сталінград», як ми його називаємо, там майоріли прапори України і Правого сектору. У мене підкосилися ноги. Кажу: «Хлопчики, будь ласка, зателефонуйте волонтеру в Станиці Луганській, її звати Наталія Павлівна Журбенко, скажіть, що Мілу випустили з тюрми. Вона зрозуміє, хто це». Але телефона волонтерки вони не знали.

 

На дерев’яних ногах пішла в бік пункту пропуску. І тут розумію, що у мене в сумках невідомо що. Я не передивлялася після того, як мені повернули речі. А раптом щось підклали, і все вибухне? Підходжу і кажу: хлопці, де тут можна відійти на безпечну відстань, щоб сапери оглянули сумку? Це зараз виглядає смішно, а тоді я була в шоковому стані. Мене всю трусило, я була в сльозах. Далося взнаки нервове напруження за два тижні. Я не повинна була зламатися. Тому що зламаюся — значить, програю.

 

Військові зрозуміли, що мені потрібна допомога, і погукали співробітниць Червоного Хреста, які чергували поруч. Дівчина зателефонувала моїй мамі. «Люду випустили?» — охнула мама. «Так, уже сидить тут, у Станиці. Їй сказали, що вона може повернутися до Луганська лише завтра, але вона не хоче повертатися, тому що боїться». Мама сказала: «Зараз приїду, нехай мене чекає».

 

На той час хлопці перевірили мої сумки, все виявилося безпечно. Тоді я з пересторогою увімкнула телефон. Знайшла номер волонтерки Наталії Павлівни. Вона передзвонила Юрію Олексійовичу Золкіну, голові районної адміністрації Станично-Луганського району. Той приїхав на блокпост із людиною, яка мене знала. І підтвердила, що я — це я.

 

Юрій Олексійович привіз мене до районної адміністрації. Потім туди приїхали волонтери. Вони забрали з блокпосту мою маму. Вона «лнрівський» пост пройшла, тримаючи себе в руках. А вже коли минула український КПВВ, сили її залишили...

 

 

— Заглушити російський телесигнал — це першочергове завдання. Не просто транслювати українські програми на ту територію, а заглушити російські. Навіть у Станиці Луганській немає українських телеканалів. Тільки в супутникових антенах. Є вихід, як донести інформацію на окуповану територію. До адреси заблокованих сайтів додати одну літеру, щоб він вийшов зі списку заблокованих. Це українська земля, там наші люди, і вони повинні знати, що відбувається в нашій країні.