Микола ВОЛИНКО, голова Незалежної профспілки гірників Донбасу:
— У моєму житті є три яскраві спогади про український прапор. Перша дата — 2 березня 1990 року, коли відбувся мітинг біля обкому партії з вимогою відставки обкому. Гірники мого шахтоуправління імені газети «Соціалістичний Донбас» повернулися, і ті, хто був членами партії, або порвали, або спалили партквитки. А в другу зміну на шахті «Глибока» цього ж шахтоуправління перед входом до будівлі адміністративно-побутового комбінату був вивішений синьо-жовтий стяг. Повісив його прохідник Валерій Катруха. Це був найперший прапор України, який був піднятий на великому промисловому підприємстві в Україні.
Ще один спогад — 24 липня 1990 року. Ми, шахтарі, приїхали до столиці з вимогами до Міністерства вугільної промисловості, а поруч біля будівлі Київського міськкому партії (тепер — будівля КМДА) ішов мітинг. Патріотично налаштовані активісти намагалися поставити український прапор, але міліція їх відтіснила. Ми втрутилися, і міліція відступила. Прапор таки був піднятий на щоглі — не без участі донецьких шахтарів.
Ми тоді, наприкінці 80-х, були категорично налаштовані проти Компартії, політичні вимоги вже висували. Партію люди не любили: функціонерам ішов підземний стаж, а ті працювали в кабінеті. Коли трапилося «ГКЧП», одразу зібрався страйкком. Ми прийняли заяву, що дії «ГКЧП» на Донбас, на Україну не поширюються. Що ми не підкоряємося. І якщо вони не одумаються, зупинятимемо шахти.
Мене від страйккому делегували до складу виконкому міської ради. До будівлі ради підтягнулася міліція, але й наші шахтарі приїхали. Домовилися, в разі чого, втягатися в бійку. Але не знадобилося. Під час засідання всі підтримали вимогу не підкорятися заколотникам, а голова міськвиконкому Олександр Махмудов розподілив між членами виконкому, хто до якого райкому поїде. Мені випало опечатувати обком партії.
Першого секретаря обкому в місті не було. Зустрів нас другий секретар обкому Петро Симоненко (пізніше — очільник Комуністичної партії України. — Ред.). Сказав: мовляв, очільник десь в області, приїде пізніше. Ми показали, які у нас повноваження, сказали, що будем опечатувати обком. Усю ніч разом із Симоненком просиділи в громадській приймальні. А на ранок почали приходити співробітники: забрати речі, продукти з холодильників тощо. Скільки прокльонів на свою адресу наслухалися...
А третій найбільш пам’ятний день — коли залишав Донецьк у серпні 2014-го. Моє прізвище було в списках «ДНР», і виїхати громадським транспортом не міг. Виїздили манівцями. І лише коли разом з товаришами дісталися кордону з Дніпропетровською областю, зупинилися на українському блокпосту, над яким майорів прапор. Бійці підходять: мовляв, давайте машину на огляд. А ми стоїмо, заціпеніли, дивимося на прапор — і плачемо. Дорослі чоловіки, а сльози стримати не можемо.
А коли до Павлограда заїхали, і там на кожному стовпі — прапор України, то ми не їхали, а скрадалися зі швидкістю 10 кілометрів на годину. Мій онучок, якому тоді було чотири роки, після Донецька до кожного солдата підбігав і кричав: «Слава Україні!».
Записала Ліна КУЩ.
Фото Юрія ПЕРЕБАЄВА.
