Що знаємо ми про Юрка Тютюнника (на знімку) — видатного українського військового діяча, отамана, генерал-хорунжого Армії УНР? До здобуття Україною незалежності жодним словом не обмовилися про нього навіть такі видання, як «Українська радянська енциклопедія» та «Український радянський енциклопедичний словник».

Нині історичні й літературні твори про Юрка Тютюнника — одного з найлегендарніших учасників українського національно-визвольного та повстанського руху, базуються здебільшого на його мемуарах, викладених у книгах «Революційна стихія» та «Зимовий похід 1919—1920 рр.», спогадах сучасників, документальних матеріалах про Перший і Другий зимові походи. Коли ж доходить до найдраматичнішого періоду життя українського генерала — підступного виведення його з-за кордону агентами ДПУ і арешт, автори обмежуються скупими рядками: після звільнення читав курс «Стратегія і тактика громадянської війни» в Харківській школі червоних старшин», співпрацював із Всеукраїнським фотокіноуправлінням, написав сценарій фільму «Звенигора», зіграв самого себе в художньо-документальній кінокартині «П.К.П.» й по тому вдруге заарештований та засуджений до розстрілу. І ніхто з письменників чи істориків не звертав уваги навіть на такий факт: у вироку про вищу міру було внесено коротеньку дописку: «приговор не приводить в исполнение до особого распоряжения».
«Що крилося за такою відстрочкою? Жаль до Юрка Тютюнника? Ні. За цим приховувалося суто сатанинське бажання: додати сердечних мук бранцеві. Колись Сталін у колі своїх «соратників» видав черговий «афоризм»: мовляв, страшнішим за смерть є очікування смерті. Тож неважко здогадатися, хто в Москві міг ініціювати таку приписку» — це рядки з нової повісті черкаського журналіста і краєзнавця Феофана Білецького «За особливим розпорядженням», першого художньо-історичного твору про легендарного отамана. Задум автора розкриває уже сам епіграф, взятий з оповідання «Лист у вічність» Юрія Яновського, який, до речі, тісно подружив з Юрком Тютюнником у харківський період життя генерала: «Він не мав права на смерть, він мусив... прийняти всі муки, крім смертної, важко було боротись на самоті і не сміти вмерти... Це був вереск усіх нервів та всіх клітин ... тільки затята воля умирала, мов боєць, не відступаючи ні на крок, збираючи резерви, заощаджуючи завзяття».
Оповідь розпочинається з двобою героя повісті з керівниками ДПУ після його арешту. Для широкої публіки було повідомлено, що Тютюнник здався добровільно, мовляв, уряд УСРР запропонував співпрацю, з чим генерал погодився. Насправді ж Москва наполягала на його розстрілі, хоча українське керівництво переконало московських ДПУшників у необхідності збереження авторитетного на Заході генерала, щоб використати його в політичних цілях. Генерал стоїть перед вибором... Врешті він все ж оприлюднює звернення «До всіх українських вояків, перебуваючих на еміграції» та пише покаянного листа В. Затонському. Президія ВУЦВК задовольняє клопотання про помилування, обмеживши Тютюнника в правах на один рік.
Після звільнення він, здається, повністю змирився зі своєю долею. Та чи так це? Агенти ДПУ, які постійно стежать за Тютюнником, приходять до думки: колишній отаман не змінив своїх поглядів, про що свідчать і його зв’язки з тими, з ким був пов’язаний спільною військовою і політичною діяльністю, його дружба з Миколою Хвильовим, Юрієм Яновським, Володимиром Сосюрою та іншими митцями—колишніми «петлюрівцями», його несприйняття сталінської політики в Україні. Все це й стало причиною його другого арешту. На допитах він говорить: «Від своїх поглядів не відмовлявся й досі не відмовляюся. Якщо позиції Донцова не змінилися, то я до них ставлюся, як і раніше, — тобто поділяв і поділяю». Результат — постанова у пред’явленні йому звинувачень «пропаганди українського фашизму та приховуванні контрреволюційного елементу». Справою Тютюнника особисто цікавиться сам Сталін...
Повість багатопланова. Тут і розвій та героїчна боротьба Вільного козацтва з окупантами всіх мастей, і Звенигородсько-Таращанське повстання 1918 року, і перемоги та поразки Армії УНР. Не можна без болю читати рядки про бій і розстріл 359 полонених козаків у районі містечка Базар, на Житомирщині; з гіркотою — про розстріляного «своїми» ж талановитого полковника Петра Болбочана, підсилені таким сучасним і актуальним навіть зараз листом-зверненням до українських урядовців: 
«Ви не можете розібратися в найпростіших життєвих питаннях, а лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними писарями. А в повіти і губернії кого ви посилаєте? Таких, як і ви самі, а як де-небудь і попадеться людина порядна і працьовита, ви спішите замінити таких».
Видання побудоване в основному на документальних матеріалах. Проте, використовуючи їх, зокрема й листування Юрка Тютюнника та спогади про нього, автор торкається і найпотаємніших струн його душі, його мрій і сподівань.
«Щоб я не скучав та не сумував, до мене прилітає мрія золота, рожева, блакитна, могутня. Вона, моя мрія, потішає мене, несе в надхмарні простори», — такими рядками закінчує свій останній лист з Бутирки вже після винесення смертного вироку Юрко Тютюнник. Як відомо, його найзаповітніша мрія — вільна і незалежна Україна, до якої врешті й повертає його з тривалого небуття повість Феофана Білецького, що найближчим часом побачить світ у черкаському видавництві «ІнтролігаТОР». Шкода лише, що наклад її аж надто обмежений.

Лідія ЛІСОВА.
Фото надано автором.