Я не пам’ятаю точно, коли в моїй майстерні на Андріївському узвозі на другому поверсі кооперативу «Гончарі» з’явився синьо-жовтий прапор. Мабуть, відтоді, як розпочалися суди над Степаном Хмарою, якому інкримінували «бійку з міліцією» під час антикомуністичної маніфестації в Києві восени 1990-го, та з часів студентської «Революції на граніті». 

Ми — засновники «Гончарів», з прапором, приєдналися до групи людей на майбутньому Майдані Незалежності (тоді — площа Жовтневої революції), обговорювали майбутнє України, критикували владу. Там я вперше побачив майбутнього шоумена Мирослава Кувалдіна (нині — лідер групи The ВЙО), який, вдягнений у вишиванку, розповідав українською патріотичні вірші та агітував за незалежність України (навколо нього зібрався цілий натовп — темношкірий студент, який розмовляв українською, всіх вражав). Уже не пам’ятаю, що спровокувало бійку — в один з тих днів нас раптово оточили міліціонери у формі, оснащені гумовими кийками, прапор окропило кров’ю. 
Вдруге з цим прапором ми вийшли під стіни парламенту влітку 1991-го — пристали на пропозицію  рухівців, з якими ми познайомилися на Майдані, підтримати позицію НРУ, який протистояв діям Компартії та Державному комітету з надзвичайного стану. Ми також невеликими групами стояли біля будівель державних установ, пильнували, щоб чиновники не виносили шухляди або сумки з документами, не випускали великогабаритні машини   — намагалися запобігти знищенню документів, якими підтверджувалися злочини КПУ (зокрема, участь у ДКНС). Носили українські прапори, на рукави пов’язали синьо-жовті пов’язки з тризубом, роз’яснювали перехожим нашу позицію. 24 серпня до людей біля парламенту вийшов один з народних депутатів-рухівців і звернувся із закликом телефонувати рідним та знайомим, щоб оточити будівлю Верховної Ради і Маріїнський палац, щоб депутати не могли втекти, а голосували за ухвалення Акта проголошення незалежності. І вже за 15 хвилин до усіх телефонів-автоматів в урядовому кварталі вишикувалися величезні черги. Ми повернулися на Андріївський узвіз та закликали усіх знайомих майстрів приєднатися до акції під стінами Верховної Ради. 
Пам’ятаю, як наш директор — вірменин за національністю — виділив гроші на закупівлю тканини та фарб. «Якби таке відбувалося на моїй батьківщині, я б віддав життя», — сказав він, звертаючись до тих, хто не хотів нікуди йти, і додав, що пишається можливістю бути у вирі подій на Україні. Ми терміново розпочали виготовляти транспаранти, придумали і написали патріотичні віршовані гасла і вирушили до парламенту, по дорозі закликаючи людей долучатися до ходи. Ми розташувалися під будівлею навпроти Верховної Ради. Увечері наші співробітниці-дівчата принесли теплі ковдри та їжу і пригощали усіх мітингувальників. Люди зверталися до міліціонерів, які стояли за огорожею парламенту, пропонували підтримати акцію. Все відбувалося мирно, а провокаторів, які намагалися розбурхати натовп та провокувати силовиків, люди нейтралізовували самі. Поночі депутати, які не хотіли брати участь у голосуванні, намагалися залишити будинок парламенту — хто з будівель комітетів, а деякі навіть з каналізаційних люків — та втекти. Люди хапали їх, піднімали над головами та передавали вулицями до будівлі парламенту, скандували: «Йдіть працювати, ухвалюйте незалежність!» 
Коли ухвалили Акт проголошення незалежності, радощам не було меж — люди плакали, кричали, співали українських пісень. Організували коридор, через який пропускали депутатів — тих, хто голосував, зустрічали оваціями, тих, хто не голосував, — всіляко ганьбили. 
Наш прапор їздив до Москви — десь у середині 90-х у День Незалежності України ми — гончарі, писанкарка, різьбарі, ткачі — на запрошення директора Українського дому у Москві кілька років поспіль працювали просто неба на Арбаті під спів барда Василя Жданкіна. Прапор встановлювали поряд з гончарними кругами та станками. Роботі українських майстрів всіляко сприяли брати Капранови. Нині прапор зберігається вдома, для нашої сім’ї він — учасник важливих подій новітньої історії — безцінний.

Віктор ПЕНЯК, 
гончар.
Фото надане автором.