Хроніка подій буремних 1990-х
На знімку: синьо-жовтий прапор майорить над В’їзною вежею Луцького замку.
Синьо-жовтий, нині державний, прапор волиняни підняли ще задовго до проголошення незалежності України. Відомі й імена сміливців, які, ризикуючи потрапити за ґрати, зробили це. На початку літа 1989 року синьо-жовтий прапор над димарем школи села Борочичі підняв робітник транспортного цеху Горохівського цукрового заводу Юрій Костенюк. Оскільки висота була незначною, лише кілька десятків метрів, уже наступного дня стяг зняли. Але чутка про подію вмить розлетілася Волинню і сусідньою Львівщиною. У вересні того самого року синьо-жовтий прапор замайорів уже над трубою Горохівського цукрового заводу в сусідньому з Борочичами селищі Мар’янівка. Зважаючи на значну висоту, прапор провисів там кілька місяців. Здійснив цей відважний вчинок мешканець міста Берестечка Юрій Шимролович, піднявшись у вітряну беззоряну ніч майже на стометрову позначку.
Автор цих рядків уперше взяв у руки синьо-жовтий прапор під час відомого «Ланцюга злуки» 21 січня 1990 року. «Українська хвиля» з’єднала тоді Київ — Житомир — Рівне — Тернопіль — Львів — Івано-Франківськ. Оскільки маршрут акції не проходив територією області, волиняни забезпечували неперервність ланцюга від Рівного до Гоші й межі Житомирської області. Запам’яталося піднесення, яке панувало на цій міжнародній магістралі й серед учасників акції, і серед водіїв та пасажирів автобусів та автомобілів. Вони махали через відчинені вікна машин, сигналили, демонструючи, що вони разом з нами, що підтримують людей, які вийшли цього похмурого, сльотливого дня на шосе, щоб продемонструвати свою єдність. У руках багатьох з них були такі ж великі й малі, ще заборонені в той час, прапори. Після повернення до Луцька всі учасники «ланцюга», а їх було кілька тисяч, щільною трикілометровою шеренгою з’єднали Київський майдан із Замковою площею, де відбулося віче, присвячене черговій річниці Злуки. Здавалося, синьо-жовті прапори заполонили усе давнє місто над Стиром.
Піднесений настрій заволодів людьми, вони вітали одне одного, обнімалися. Відчувалося, що попереду великі переміни, що Україна може здобути незалежність.
Тим часом над Луцькою міської радою і обкомом ще висіли червоні радянські прапори. 15 липня 1990 року на Театральному майдані Луцька відбувся мітинг з нагоди прийняття 2-ю сесією Луцької міськради рішення про відновлення національної символіки в місті. Тисячі жителів обласного центру, які заполонили вулицю Богдана Хмельницького, оплесками і захопленими вигуками вітали підняття над міською радою синьо-жовтого стяга, дякували тодішньому міському голові Антону Кривицькому, який підтримав їхні прагнення.
Небачене досі синьо-жовте море прапорів розлилося 9 вересня у селі Новий Загорів Локачинського району, де під стінами зруйнованого монастиря відбувся багатотисячний мітинг з вшанування воїнів Української повстанської армії, які у вересні 1943 року дали тут відсіч фашистським загарбникам, поклавши на вівтар свободи своє молоде життя. Здавалося, що вся Україна прибула сюди, щоб продемонструвати своє прагнення до незалежності України.
7 жовтня синьо-жовтий прапор замайорів над будівлею Нововолинської міської ради, в якому водночас розміщувався і міськком КПУ. Від цього дня синьо-жовтий прапор почав переможну ходу територією Волині. Без нього не обходився жодний мітинг чи масова акція. Влада в області де-юре ще належала компартії, фактично ж вона контролювалася демократичними силами, представники яких мали більшість у значній кількості рад різних рівнів. Слово «рухівець» люди промовляли з повагою і охоче підтримували їх. Серед активістів Народного руху України за перебудову в ті часи своєю активністю, наполегливістю і сміливістю відзначалися Олександр Юрченко, Михайло Тиський, Євген Шиманович, Генналій Кожевніков, Олександр Гудима, Володимир Банада, Степан Гаврилюк, Богдан Самохваленко, Олександр Харченко, Ігор Семенюк... Декого з них уже немає серед нас. Схилимо голову перед їхньою світлою пам’яттю. Слава тим, хто тримає наш синьо-жовтий прапор!
Максим СОЛОНЕНКО.
Фото автора.
Волинська область.
