— Як? Ти особисто не знайома зі Степанівною? — від щирого здивування Юля Толмачова сплескує руками, і наш багатостраждальний волонтерський «коник»-ваговоз, втративши на мить кермування, б’ється натрудженими колесами об вибоїну. — А ти знаєш бойове прислів’я: хто Степанівну не бачив, той на фронті не бував...

Дві легенди — Степанівна (праворуч) і волонтер Юлія Толмачова.

Так новітній афоризм перекреслив мій на той час приблизно півторарічний журналістсько-волонтерський досвід в АТО: наші з Сашком Клименком відрядження на війну з її небом, перекресленим вогняними стрілами «Градів», з обстрілами з мінометів, танків, САУ, на тлі «особистого незнайомства» зі Степанівною виявилися просто походом у музей бойової техніки.
Звісно, про легендарну Євдокію Попович, котра проміняла мирну Івано-Франківщину на пекельну околицю Донецька, затишний кабінет у Надвірнянській лікарні на лінію вогню у Пісках, де тривалий час була єдиним медиком на цілий батальйон, я багато чула від бійців та волонтерів і до цієї поїздки. Але якось не випадало зустрітися...
Знайомство справді вартувало того, щоб «нарешті побувати на фронті». Євдокія Степанівна (позивний «Степанівна») не просто хірург-терапевт-лор плюс солідний перелік (від безвиході на «нулі») вузькопрофільних спеціальностей і, само собою, бойова санітарка, яка під найінтенсивнішим обстрілом рятує поранених. Рятівниця тіл — вроджений реаніматор душ. Обпечених втратою побратимів. Скалічених несправедливістю. Пошматованих зрадою тих, хто мав би бути найнадійнішим тилом. «Коли дружини вимагають телефоном розлучення — це страшніше, ніж атака ворога. Підліше за удар у спину російської ДРГ. Ворога можна знищити. Зрада близьких нищить самих наших хлопчиків», — зітхає Степанівна, і я відчуваю, що кожний такий випадок падає тягарем і на її душу.
До будинку лікаря (диспозиція «клініки» змінюється залежно від прицільності ворожого вогню) вільні від бойового чергування бійці тягнуться на каву (вміє варити, мов переможниця конкурсу барист), на пораду, на сповідь і на відчуття... рідного дому. Тут, на лінії вогню, де атеїсти навчилися вправно хреститися перед боєм, а під пекуче-червоною зливою ймовірність вижити наближається до утопії, Степанівна створила оазу віри, доброти і надії: «Поряд з нею, нашою мамою, — кажуть хлопці, — навіть на війні почуваєш себе затишно. Майже як вдома...
Утім, «мама Степанівна» вдома вимагає жорсткої дисципліни: «І на війні повинен бути порядок. Кожен має почати з себе, перш ніж нарікати на безглузді накази чи бездарних паркетних генералів...» «Почати з себе» означає не лаятися, мов «заблукалий» російський грушник («тут позиція української армії, а не зброд «ДНР»); не чалапати у брудному взутті і не дихати, не дай Бог, перегаром. «Аватарів» Степанівна на дух не переносить.
У Пісках Євдокія Попович була на ролях, як сама казала, партизана-медика, бо не була оформлена офіційно у ЗСУ. Чому — це тема розмови іншої, як і пояснення причини, чому Степанівна перебазувалася з Пісків у Кримське — ще одну гарячу точку на мапі АТО. Тут, в облаштованому нею стабілізаційному центрі — та сама робота: поранені з-під вогню, перша хірургічна допомога, десята розмова з ураженими душевно «віч-на-віч».
Мама на війні, вона не тільки в Пісках мама. Всюди, куди покличе її серце. До речі, у Степанівни шестеро дітей, а онуків, як жартуємо ми, на солідну військову структуру набереться. Син і два зяті також пороху понюхали, а вся велика родина активно допомагає фронту. Й інших закликає: війна стосується кожного українця, незалежно від того, чи п’єш пиво у барі, чи сторожко оглядаєш підступну «зеленку».
— Вас зачіпає неадекватність у ставленні багатьох до війни і миру в Україні? — запитую під час чергового «вояжу» на фронт.
— Звісно, дуже зачіпає, я злюся, але, тут, на передку, дозволяю собі такі емоції рідко. Бо тримати зло не треба. З цим помирати тяжко... 
...Якось машину Степанівни, яку їй привезли волонтери і на котрій вона вивезла у шпиталі сотні поранених, зупинили на дорозі. До передової ще добрих п’ять десятків кілометрів. Хвацький полковник, пробелькотівши свої регалії, заявив, що авто «відбирають для потреб воєнного часу». Степанівна й оком не зморгнула: «Забирайте, але мені дуже шкода, що такий солідний пан полковник буде змушений ризикувати собою, щоб «на нулі» повернути мені машину...» «Та хто ви така, щоб так розмовляти?» — верескнув відряджений, вочевидь, заради жаданого УБД у безпечну для організму зону АТО офіцер. «Я — Степанівна». «Хто? Яка Степанівна? Мене ваше по батькові не цікавить, прізвище, рід занять, хто ви, звідки...» «Кажу вам, я просто Степанівна», — і вийшла з авто. Військові на попутці довезли на місце. А наступного дня поінформований кимось місцевим «у роді занять» «експропрійованої» жінки полковник уклінно попросив телефоном: «Приїдьте, будь ласка, по машину. Я ж не знав, що ви — Степанівна...» «І ви не змусили його самого приїхати «на нуль», — перепитую здивовано. «Куди йому «на нуль», — сміється Степанівна. — Тут для таких полковників страшно. Стріляють...»
...Ми неодмінно переможемо в цій  війні. По-справжньому Вітчизняній. Бо коли на неї самомобілізуються не хлопці-добровольці, навіть не дівчата-госпітальєри, а матері-бабусі, за статусом, перепрошую, Степанівно, пенсіонерки, який шанс на перемогу у ворога?

Людмила КОХАНЕЦЬ, 
для Євдокії Попович більше звична як Степанівна-друга.
Фото надане автором.