Писати про Валентина Сильвестрова (на знімку), творця новаторської, справді унікальної музики, за усталеними шаблонами рука якось не піднімається.
А спробуймо-но розпочати ось так...
Чи доводилося вам колись спілкуватися із генієм? Не дутим, не миттєвим, а справжнім, якого визнають у всьому світі. Чи, може, мріялось або снилось щось таке? Уявіть, підходите ви до, скажімо, Івана Франка, який сидить у сквері на лавці, й промовляєте: «Пане Іване, даруйте...» І ви певні, що ноги не підкосяться, а голос геть не зникне?!
Сильвестров — геній. Його музика звучить у концертних залах багатьох країн, де є музиканти з консерваторською освітою. Адже на слух тут не зіграєш. Це вища математика.
Творчість Валентина Сильвестрова, видатного композитора сучасності, з одного боку, тісно пов’язана з музичною традицією, насамперед з німецьким романтизмом (і тут, звісна річ, особливе місце належить Роберту Шуману), а з другого, являє собою один із найяскравіших і найсамобутніших зразків поставангардної мелодичної мови.
І недаремно фільм про нього, що вийшов у Франції, було названо «Незаконні діти Веберна».
Нагадаємо, Антон Веберн — славетний австрійський композитор, послідовник «атональної школи» Арнольда Шенберга. Під атональністю мається на увазі часткова відмова від прийнятої логіки гармонійної тональності насамперед за рахунок «блукаючих» багатозначних акордів.
Ось такі композиторські гени у героя нашого (ледь не написав: часу, й не помилився б) нарису.
Маестро ніколи не замикався у вежі зі слонової кістки. Упродовж всього свого щільно насиченого подіями та емоціями життя він відкритий усім вітрам, проблемам і болю сьогодення.
Так, Сильвестров палко підтримав революційні події в Україні 2014 року. «Як і будь-яка інша творча людина, я все ж таки більше індивідуаліст за своєю природою, — казав у ті дні композитор. — Але настає такий момент, коли просто неможливо мовчати...»
І маестро не мовчав. Він, як і завжди, звертався до нас мовою музики. Саме Революції Гідності присвячена його ораторія для хору «Майдан — Київ».
...Якось мені пощастило бути на творчому вечорі Сильвестрова у Національній філармонії.
Пропускаю подробиці (вщент наповнений зал, море квітів, овації тощо) — не у тому суть.
А суть — у фантастичній країні звуків та її творці. Відверто кажучи, доти судив про його творчість лише з музики до деяких стрічок Кіри Муратової, а якщо зовсім чесно — до фільму «Настроювач».
Тому був у естетичному шоці. Розповісти про космічні світи Сильвестрова навряд чи комусь під силу. Це треба слухати! І не раз.
Творець захмарних гармоній сидів просто переді мною. Сором’язливий (навіть не повіриш, що своєю педантичністю інколи доводить музикантів під час запису своїх творінь до білого жару), у пуловері, довге волосся спускається на комірець з оголеної маківки. Уважно вслуховується у кожну нотку, час від часу підносячи майже до самісінького носа якусь електронну штуку на кшталт планшета...
І треба ж такому статися: під час перерви опиняюся віч-на-віч із класиком!
Його по-дитячому беззахисний погляд мимоволі запрошує мене до вибуху найщиріших емоцій.
І тут Сильвестров перебиває мене несподіваним запитанням:
— А чи помітили ви, що сьогодні чисто грають?
Скажіть, будь ласка: як він зміг відчути, що я, абсолютно незнайома йому людина, яку він бачить уперше, — чую його музику?
...До речі, коли після закінчення другого відділення почалися овації, до сцени попрямували служителі філармонії з величезними корзинами квітів, пересічні шанувальники з букетами троянд і гладіолусів усіх кольорів веселки, коли чиновники звично поправили краватки і витягли з надр чорних портфельчиків шкіряні грамоти, — саме тоді, коли закінчилася музика і звичайним кроком входила проза, маестро зірвався зі свого місця й стрімголов помчав до бокових дверей. Більше винуватця урочистостей у залі так ніхто й не побачив...
Отже, слова поета «быть знаменитым некрасиво» — це не лише «красивый» образ.
В останній день вересня цього року маестро зустрічає свій вісімдесятий день народження.
Бережи його, Боже!
Фото надано автором.
