За фахом В’ячеслав Філоненко (на знімку) — будівельник, і в сільське господарство, як він сам вважає, потрапив випадково. Але це щаслива випадковість, яку підготувала доля. З будівельника вийшов не просто гарний менеджер, а і класний фахівець тваринницької галузі. А ще — патріот своєї справи.
— Я купив 100 свинок, 30 кнурів і почав займатися племінною роботою, — розповідає В’ячеслав Григорович. — Незабаром господарству присвоюють статус племрепродуктора, і наших вихованців визнають кращими за породою. Здобуваємо золоті медалі, високі визнання. А я почав вкладати в науку, на базі мого господарства вчені проводили свої експерименти, захищали дисертації. У результаті разом з Полтавським інститутом свинарства на базі мого підприємства вивели чотири нові лінії.
За шість років вивели чотири лінії. Подовжили тулуб свині на 6 см і зменшили шпиг сала, довівши його до 25 мм. Це найкращий показник для переробної промисловості.
Розвиваючи поголів’я, Філоненко довів його до семи тисяч голів, але на Донбасі розпочалася війна...
Як же ми через терористів проїдемо?
За два роки бойових дій племзаводу довелося зменшити поголів’я до чотирьох тисяч. Здебільшого — материнську частину. Таке рішення прийняли вимушено, тому що реалізація продукції впала майже до нуля.
— Тільки-но беруть слухавку на якомусь м’ясокомбінаті — починається: «А, ви із зони АТО?». І слухавку кладуть. Мовляв, як же ми через терористів проїдемо? Пояснюю, що наше господарство розташоване на українській території й у нас не стріляють. Слухати не хочуть. Ці наші занедбаність і віддаленість негативно впливають на економіку господарства, — нарікає Філоненко. — Але ми робимо все, щоб не загубити породу. Фахівці знають: щоб вивести нову лінію, необхідно витратити на це шість років.
Але, як то кажуть, не було би щастя, то нещастя допомогло. Африканська чума свиней випалила поголів’я в деяких регіонах країни, отож за свинями тепер їдуть до біловодчан, і відстань лякає вже не так. Це дало змогу збалансувати економіку господарства, хоча проблема реалізації продукції залишилася досі. Основний покупець племзаводу — Харківський м’ясокомбінат, а ще продукцію біловодчан бере Вінниця. Але, на жаль, стабільності в закупівлях немає. Своїх переробних підприємств в області нині також немає, вони залишилися на тимчасово окупованій території. Отож з цієї причини й довелося скорочувати виробництво.
До речі, у м’ясокомбінатів сьогодні великий попит на гібриди. В’ячеслав Григорович, якщо чесно, іноді теж ловить себе на думці почати займатися гібридами. Але потім стає шкода породу. Втратити легко. Відновити важко. Племінних господарств у країні багато, але порода свиней «Полтавська м’ясна», яку вирощують на племзаводі «Біловодський», вважається унікальною. Секрет унікальності в тому, що біловодчани не застосовують штучного запліднення, усе відбувається природним способом. Хоч це й дорого, але не губиться порода.
А кнури, вирощені на племзаводі, досягають 420 кг — вага, як у машини. 24-місячний кнур Костер вагою 305 кг і довжиною тулуба 184 см свого часу навіть був зафіксований у Державній книзі племінних порід. У заводу багато різних нагород з міжнародних виставок, але з початком бойових дій на Донбасі участь у таких форумах він уже не бере. Складні настали часи...
Думки вголос
— Я їздив по країнах, вивчав досвід багатьох господарств і дійшов висновку, що в певних підходах наші люди не поступаються своїм західним колегам, у тому числі й у знаннях. За кордоном більше стандартності. Жодних кроків вправо-вліво, а ми виїжджаємо на ентузіазмі. Побачив я там станки індивідуального утримування поросних свиноматок, де свиня фіксується, щоб не душила новонароджених поросят. Як будівельник, розібрався, що до чого. Купив некондиційні труби й зварив ці станки сам. За кордоном вони коштують до 2,5 тисячі євро, а мені обійшлися в 500 гривень.
У чому можемо позаздрити західним сільгоспвиробникам — їм у всьому допомагає держава. Якщо вона вимагає, то і дає. Наприклад, платиш за обслуговування меліоративних споруд, скажімо, 700 євро з гектара на рік — держава 400 євро тобі повертає.
Взагалі, я зрозумів, що по витратній частині в умовах температурного режиму ми належимо десь до Данії, Швеції. У нас зими з морозами, тому стіни сараїв треба будувати товсті — до 60 см, і фундамент має бути, і вентиляція, і підстилка потрібна. Скажімо, в Іспанії достатньо розбірних сендвич-панелей. Це менш затратно. Але ми й у наших умовах непогано справляємося. У гарні часи рентабельність виробництва племзаводу була до 25 відсотків. Нині, щоправда, менша — 15—16 відсотків, але ми прагнемо повернути втрачені позиції. Мрію розводити корів, курдючних овець-гайсарів. Уже купив з десяток. Іранських. Баран — 160 кг вагою, вівця — 140 кг.
Водночас племінна робота залишиться в центрі уваги.
Луганська область.
Фото автора.
